Головна / Урок / Дисидентський рух у 1970 – 1980-х рр.(2 уроки)

Дисидентський рух у 1970 – 1980-х рр.(2 уроки)

Вам нужно сначала закончить Політико-ідеологічна криза радянського ладу в УРСР для перехода к этому уроку

Розділ. Україна в період загострення кризи  радянської системи.

Тема. Дисидентський рух у 1970 – 1980-х рр.

Основні поняття: Українська Гельсінська група, самвидав, правозахисний рух

І.Опрацювання навчального матеріалу.

Основними течіями опозиційного руху в Україн д.п. 1950-80-х рр. були

- самостійницька, яку представляв, зокрема, національно-визвольний  рух підпільних груп;

- національно-культурницька, яку репрезентував рух “шістдесятників”;

-правозахисна  та рух за свободу совісті (релігійна опозиція).

Наприкінці серпня — на початку вересня 1965 р. в республіці прокотилась перша масова хвиля арештів дисидентів. Було заарештовано кілька десятків представників молодої творчої і наукової інтелігенції. Серед постраждалих були мистецтвознавець Б. Горинь, художник О. Заливаха, літературний критик І. Світличний, літературознавець М. Косів та інші. Арешти здійснювалися здебільшого в Києві та західних областях України. Це була перша хвиля арештів у республіці після приходу до влади нового керівництва, під час якої ув’язнили 25 опозиціонерів. У пресі про них не повідомлялося, жодних звинувачень затриманим не висували.

Б. Горинь заливаха світличний

        Борис Горинь                                  Опанас Заливаха                     Іван Світличний

4 вересня 1965 р. у київському кінотеатрі «Україна» відбулася прем’єра фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків». Перед її початком виступили І. Дзюба і В. Стус, які повідомили аудиторію, що в Україні відбуваються арешти інакодумців. У залі виникло заворушення, припинене зусиллями адміністрації та прибулих пізніше працівників органів держбезпеки. Ця подія вважається першим громадянським політичним протестом в СРСР післясталінських часів.

Документи розповідають

Зі спогадів М. Роженка про події 4 вересня 1965 р. у кінотеатрі «Україна»

І раптом на сцену піднялася худорлява людина. Оголосили, що слово надається Івану Дзюбі. Зал помітно хитнувся… Приєднавшись до попередніх виступів щодо оцінки фільму, Дзюба несподівано для присутніх, зокрема для мене, повідомив, що, на жаль, свято від фільму потьмарюється арештами серед української інтелігенції у Львові та інших містах України. Це повідомлення викликало шок. Принишкли актори, заціпенів зал. Хтось із адміністраторів підбіг до Дзюби, почав забирати мікрофон, підштовхуючи Дзюбу до краю сцени. «Це провокація!» — почулися вигуки, а Дзюба на краю сцени, мало не падаючи з неї в зал, продовжував щось говорити. Зал захвилювався. І тут залунав новий голос, я глянув разом з усіма праворуч від сцени й побачив Василя Стуса. Це говорив він. Закликав глядачів на знак протесту проти арештів піднятися зі своїх місць. Очі Василя горіли. Під його поглядом люди почали спочатку несміливо, а потім сміливіше вставати, відтак сідати, коли він звертався до інших, і знову вставати… Промайнула думка, що сеанс зірвано, але в цей час мікрофонний голос попросив почати перегляд фільму. Світло в залі погасло. З темряви востаннє долинуло Василеве «Я вам розповім про Леніна», перекрите голосом гучномовця, — сеанс розпочався.

Крім прилюдних виступів, найбільш дієвим у діяльності дисидентів був «самвидав» і «тамвидав» (видання, які нелегально завозилися із-за кордону). У республіці основними місцями його розповсюдження стали великі міста — Київ, Львів, Харків, Одеса, Дніпропетровськ. Широко відомою серед українських дисидентів і за кордоном стала перша «самвидавська» стаття молодого журналіста В. Чорновола «Правосуддя чи рецидиви терору», видана в 1966 р. Через рік він видав документальну збірку «Лихо з розуму» (портрети дванадцяти «злочинців»).

чорновіл1

В’ячеслав Чорновіл

Обидві праці розкривали неправомірність арештів і засудження українських дисидентів у 1965–1966 рр. В Україні влада жорстоко покарала журналіста. У листопаді 1967 р. за підсумками судового процесу у Львові В. Чорновіл був засуджений до трьох років ув’язнення за антирадянську агітацію. Вважається, що своєю діяльністю В. Чорновіл започаткував появу в середовищі переважно української інтелігенції правозахисного руху, спрямованого проти порушень радянською владою прав і свобод людини.

Правозахисний рух в УРСР у 1960–1980-х рр. — складова дисидентських рухів 1960–1980-х рр. в Україні, сконцентрована передусім на захисті прав і свобод громадян, гарантованих Конституціями СРСР та УРСР, — свободи слова, друку, демонстрацій, віросповідання, асоціацій та ін.

У 1966 р. Михайло Брайчевський написав трактат “Приєднання чи возз’єднання?”, де блискуче викрив фальш “Тез до 300-річчя возз’єднання України з Росією”. Робота спочатку поширювалася “самвидавом”, а у 1972 році вийшла брошурою в Канаді. За це й за підпис під протестним зверненням інтелігенції до керівництва СРСР (“Лист 139-ти”) у 1968 р. ученого було звільнено з роботи. Компартійна влада вимагала від Михайла Брайчевського визнання у пресі помилковості власних висновків, публічного “каяття”, а не домігшись свого, зробила все, щоб науковий світ забув ім’я вченого: понад десятиліття його не друкували, забороняли посилатися на його праці, не допускали на наукові конференції, не давали працювати за фахом. Продовжуючи писати “в шухляду”, Михайло Брайчевський створив у ці роки низку монографічних досліджень і десятки статей, частину з яких не опубліковано й досі.

Навесні 1968 р. група творчої інтелігенції, робітників та студентів країни звернулася з листом до вищого керівництва СРСР, у якому вони заявляли, що закриті політичні процеси, ініційовані владою для розправи над інакодумцями, є порушенням прав, гарантованих громадянам Конституцією. Зокрема, автори листа звертали увагу на грубе порушення процесуальних норм під час процесу над В. Чорноволом, проти якого не було виставлено жодного свідка. Вони висловлювали глибоку стурбованість такими речами, вбачаючи у них виразні прояви відновлення практики сталінізму в Україні. Лист-звернення підписали 139 осіб. Серед «підписантів», як їх називали в той час, були І. Дзюба, В. Шевчук, М. Вінграновський, І. Драч, Ліна Костенко, В. Стус, І. Світличний, Є. Сверстюк, А. Горська, С. Параджанов та інші. Завдяки цим протестам, як вважається, вдалося призупинити першу хвилю арештів української опозиції.

Проте переслідування інакодумців у республіці не припинилися.

1969 р. –  виключення з партії і звільнення зі служби інженер-майора Г. Алтуняна, звинувачення його в зустрічах із дисидентами, читанні «самвидаву» та підписанні листів на захист заарештованого генерала П. Григоренка і переслідуваних інакодумців до газети «Известия» тощо.

Початок 1970-х рр. – арешт ученого-кібернетика Л.Плюща і відправка його на примусове лікування до Дніпропетровської психіатричної лікарні за створення першої в СРСР легальної громадської організації із захисту прав людини, яка звернулась до ООН із листом про порушення прав людини в країні.

Наприкінці 1960-х рр. за ініціативою влади в Україні розгорнулася кампанія цькування І. Дзюби. Від нього вимагали визнати помилковими свої погляди, а від Спілки письменників України — виключити І. Дзюбу зі своїх лав. Лунали звинувачення в тому, що його «ідейно хибні статті та промови взяли на озброєння українські буржуазні націоналісти».

Л.Плющ дзюба1

Л.Плющ                                                    І.Дзюба

Важливою подією українського правозахисного руху став початок видання в січні 1970 р. у Львові «самвидавського» журналу «Український вісник». Його засновником і першим редактором став В. Чорновіл (у 1969 р. його звільнили за амністією). До березня 1972 р. вийшло шість випусків журналу.

Твори українського «самвидаву», дисидентська й правозахисна література й творчість українських письменників, заборонених в УРСР, стали доступними читачам в країнах Заходу завдяки видавництву «Смолоскип». Воно було засноване 1967 р. у м. Балтиморі (США) українськими емігрантами. У 1968–1990 рр. «Смолоскип» видавав збірки поезій Л. Костенко, О. Теліги, М. Руденка, О. Бердника, прозові твори О. Гончара, Б. Антоненка-Давидовича, М. Осадчого, дослідження й документи В. Мороза, В. Стуса, Є. Сверстюка, п’ятитомник творів М. Хвильового, самвидавські журнали «Український вісник», документи і бюлетені Української Гельсінської групи, брошури українською й англійською мовами про українських політв’язнів. «Смолоскипом» було видано англійською мовою енциклопедичний довідник «Рух опору в Україні: 1960–1990 рр.».

У липні 1971 р. ЦК КПУ, відповідно до вказівок із Москви, схвалив спеціальну постанову «Про заходи щодо протидії нелегальному поширенню антирадянських та інших політично шкідливих творів». Згідно із нею органи були зобов’язані виявляти тих, хто виготовляє і розповсюджує «самвидав», а також перекрити канали його вивезення за кордон та надходження антирадянської літератури звідти.

У січні 1972 р. розпочалася друга хвиля переслідувань опозиціонерів в Україні, яка тривала практично без перерви майже два роки. Загалом заарештували понад 100 осіб. За ґратами опинилися В. Стус, Л. Плющ, В. Чорновіл, Є. Сверстюк, С. Параджанов, І. Світличний, С. Глузман, В. Марченко та багато інших. Було складено «чорні списки» письменників і перекладачів, праці яких не підлягали публікації. Розгорнулася кампанія чисток від інакодумців видавництв, творчих спілок, інститутів Академії наук УРСР, вищих навчальних закладів.

За даними дослідників, у 1960–1972 рр. загальна кількість учасників дисидентського і правозахисного руху в Україні становила близько 1 тис. осіб. При цьому було чимало тих, хто не брав активної участі в діяльності опозиції, але підтримував її своєю допомогою. Погром 1972–1973 рр. завдав болючого удару опозиційному руху, але не зміг його зупинити.

Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод

У 1975 р. СРСР, підписавши Заключний акт Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі, взяв на себе зобов’язання не переслідувати громадян за політичні переконання. Спираючись на цю норму, правозахисники в СРСР стали намагатися легально обстоювати право на інакомислення. У травні 1976 р. в Москві утворилася Група сприяння виконанню Гельсінських угод в СРСР, а 9 листопада того самого року в Україні виникла Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ). Очолював її письменник М. Руденко, а членами-засновниками були О. Бердник, О. Тихий, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, П. Григоренко тощо. Штаб-квартира УГГ розташовувалась у Львові.

Руденко

 

Микола Руденко

Своєю головною метою група вважала ознайомлення країн-учасниць Гельсінських угод і світової громадськості з фактами порушень на території України Декларації прав людини та гуманітарних статей, ухвалених Гельсінською нарадою. Крім цього, у документах завданнями групи визначалося:

  • сприяти ознайомленню громадян республіки з міжнародними стандартами з прав людини;
  • домагатися, щоб на міжнародних конференціях, де обговорюватиметься виконання Гельсінських угод, була присутня українська делегація;
  • вимагати акредитування в Україні представників незалежних зарубіжних прес-агентств;
  • стежити за виконанням владою гуманітарних статей Гельсінських угод.

«Декларація» та «Меморандум Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод» були написані М. Руденком. Усі члени групи підписали декларацію власними іменами і подали свої адреси, підкреслюючи намір діяти виключно легальними методами. Проте дуже швидко проти них розпочалися репресії. У 1977–1978 рр. були заарештовані й засуджені М. Руденко, О. Тихий, М. Маринович, М. Матусевич, Л. Лук’яненко, О. Бердник. Зокрема Л. Лук’яненка як «особливо небезпечного рецидивіста» засудили до десяти років таборів і п’яти років заслання.

Із заключного слова на суді керівника Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод М. Руденка 1 липня 1977 р.

…Для оцінки суспільства — прогресивне воно чи регресивне — існує одне мірило — свобода слова, свобода інформації.

Понад три місяці мене допитували — і щоденно підполковники КДБ втовкмачували мені в голову ось таку істину: у нас за переконання не судять, у нас судять за діяльність. Але що таке діяльність письменника, діяльність філософа?

Наша діяльність — це висловлення наших переконань. Наша діяльність — це Слово. І ніщо інше! Така діяльність має дуже нескладну назву: бути Людиною. Не комахою, не безмолвною черепахою, а Людиною.

Де ж діяльність, у чому вона полягає? У тому, що я сказав, у нас порушують Загальну Декларацію Прав Людини… Декларація підписана нашим Урядом і повинна бути законом нашого суспільства.

 

З 1976 до 1980 р. УГГ зробила 30 заяв, видала 18 меморандумів і 10 бюлетенів. У СРСР серед п’яти подібних груп УГГ була найчисленнішою і найактивнішою. Вона діяла в межах чинного законодавства і підтримувала контакти з аналогічними об’єднаннями в СРСР, ставлячи за мету «інтернаціоналізувати» захист громадянських і національних прав.

Ні поміркованість УГГ, ні вимоги Заходу дотримуватися прав людини не перешкодили радянським органам вчинити її погром.

На початку 1980-х рр. відбулися чергові арешти й судові процеси над українськими правозахисниками. За ґратами опинилося близько 60 осіб. Серед ув’язнених були О. Шевченко, С. Хмара, В. Чорновіл та ін. У таборах, не витримавши суворого режиму, померли В. Стус, В. Марченко, Ю. Литвин, О. Тихий. Фактично на цей період влада придушила дисидентство. Серед головних причин цього було те, що воно не мало масового характеру, серед дисидентів переважали представники української інтелігенції. При цьому розрізнені опозиційні організації за відсутності координації в діях не могли протистояти репресивному апарату радянської влади.

Незважаючи на розгром, українське дисидентство відіграло важливу історичну роль. Перш за все воно сприяло вкоріненню в суспільній свідомості уявлень про можливість і доцільність створення незалежної Української держави, де будуть забезпечені демократія, права і свободи людини.

 Форми і методи боротьби з дисидентським рухом.

  1. Арешти:
  • перша хвиля арештів: серпень–вересень 1965 р. (заарештовано 25 осіб);
  • друга хвиля арештів: 1970–1972 рр. (заарештовано понад 100 осіб);
  • третя хвиля арештів: початок 1980-х років (заарештовано близько 60 осіб).
  1. Ізоляція в психіатричних лікарнях.
  2. Позасудові переслідування:
  • звільнення з роботи;
  • виключення з партії, громадських, громадсько-політичних організацій, спілок;
  • позбавлення радянського громадянства;
  • організація громадського осуду.

ІІ.Закріплення матеріалу.

Перегляньте презентації:

http://www.myshared.ru/slide/1242998/

http://www.oridu.odessa.ua/news/2016/11/08/001.pdf

Дайте відповіді на запитання

Чому ключовим питанням дисидентського руху стає захист прав людини?

Коли прокотилася друга хвиля арештів дисидентів?

Яке ваше ставлення до громадської позиції М. Руденка?

Яка головна мета діяльності УГГ?

Потренуйтеся:

https://naurok.com.ua/test/disidentskiy-ruh-u-1965-85-rr-23933.html

ІІІ. Домашнє завдання.

Складіть таблицю “Загальна характеристика Української Гельсінської групи”

Вернуться к: Історія України. ІІ курс
x

Перегляньте також

65849-8451568476

Звіт директора ФЕДОРІВСЬКОГО ЦЕНТРУ ПРОФЕСІЙНОЇ ОСВІТИ 2022 року

Звіт директора ФЕДОРІВСЬКОГО ЦЕНТРУ ПРОФЕСІЙНОЇ ОСВІТИ Зелєнцова Андрія Володимировича на загальних зборах ...