16т3 Правознавство

ТЕМА: Взаємозв’язок людини і держави

План уроку (двох)

1 Органи державної влади в Україні

2 Місцеве самоврядування

3 Президент України

4 Звернення громадян

• Орган державної влади – це організаційно відокремлена і відносно автономна складова частина єдиного державного апарату України, який представляє колектив громадян України (або одна особа), які мають спеціальний статус та наділені владними повноваженнями, що реалізуються у визначених законом правових та організаційних формах.

Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Органи законодавчої влади – це представницькі органи, які утворюються шляхом вільних і загальних виборів. Вони виражають волю всього народу, і їхньою основною функцією є законотворчість. Відповідно до статті 75 Конституції України, єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України.

Органи виконавчої влади – це система органів, основними напрямами діяльності яких є реалізація двох основних функцій: виконавчої та розпорядчої.

Судова влада – її призначення полягає в захисті прав і свобод людини і громадянина, конституційного ладу України, дотримання законності в застосуванні законів та інших нормативних актів України.

• Місцеве самоврядування в Україні – це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста – самостійно розв’язувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Місцеве самоврядування в Україні має давні традиції. Так, ще за часів Київської Русі набуло розвитку громадівське самоврядування, в основу якого було покладено виробничу й територіальну ознаки – громади. Територіальне громадівське самоврядування базувалося на звичаєвому праві та виражалось у народних вічах. Суб’єктом міського самоврядування виступала міська громада, а сільського – сільська громада (верв).

За характером і змістом повноваження органів державної влади України в галузі місцевого самоврядування можна поділити на такі групи:

1) ті, що спрямовані на правове регулювання організації та діяльності місцевого самоврядування;

2) забезпечення гарантій здійснення обов’язків органів державної влади в галузі місцевого самоврядування;

3) ті, що спрямовані на забезпечення фінансово-економічної бази місцевого самоврядування;

4) стосовно наділення органів місцевого самоврядування окремими державними повноваженнями;

5) щодо здійснення контролю за дотриманням законності в діяльності органів і посадових осіб місцевого самоврядування, захисту прав місцевого самоврядування тощо.

3) Президент України — голова держави Україна. Статус Президента України визначено в розділі V Конституції України, де сформульовані права та обов’язки Президента як голови держави, порядок його обрання, а також можливість усунення з поста та припинення його повноважень.

Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Ряд повноважень Президента України стосуються його права впливу на законодавчу та іншу діяльність Верховної Ради України. Пріоритетним серед них є право законодавчої ініціативи, тобто право вносити до Верховної Ради України законопроекти або пропозиції щодо прийняття законів. До того ж законопроекти визначені Президентом України як невідкладні, мають розглядатися Верховною Радою України позачергово. Президент України має право вносити законопроекти про внесення змін і доповнень до всіх розділів Конституції України, в тому числі до розділу І “Загальні засади”, розділу III “Вибори. Референдуми” і розділу XIII “Внесення змін до Конституції України”, які за умови їхнього прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України затверджуються всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України. Президент України має також значні повноваження на завершальній стадії законодавчого процесу: підписання і оприлюднення законів. Відповідно до чинної Конституції України Президенту України належить право підписання законів, прийнятих Верховною Радою України, і оприлюднення їх.

Схвалені Верховною Радою України закони спочатку підписуються її Головою і надсилаються Президенту України. Відповідно до Конституції України (ст. 94) Президент України протягом 15-ти днів після одержання закону підписує його та офіційно оприлюднює або повертає закон зі своїми вмотивованими й сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду. Коли Президент України протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений.

Якщо ж під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу. Президент України зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом 10-ти днів.

У разі, якщо Президент України не підписав такий закон, він невідкладно офіційно оприлюднюється Головою Верховної Ради України і опубліковується за його підписом.

Президент України нерідко користується правом вето. Іноді протягом п’яти років своїх повноважень він користується правом вето до 60-ти разів. І лише в кількох випадках президентське вето долається парламентом України.

Одним із важливих повноважень Президента України як глави держави є його установчі повноваження щодо формування органів виконавчої влади: вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра оборони України та Міністра закордонних справ України, призначає голів місцевих державних адміністрацій.

• Звернення громадян — викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.

Згідно зі ст. 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, які зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк (ст.40). Основним правовим актом, що регулює питання практичної реалізації громадянами України наданого їм Конституцією України такого права, є Закон України “Про звернення громадян”.

Порядок розгляду звернень та організації особистого прийому громадян у Державній службі України з питань праці та її територіальних органах затверджено наказом Міністерства соціальної політики України 16 листопада 2016 року № 1339 та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 09 грудня 2016 року за № 1595/29725.

Вимоги до звернення

У зверненні має бути зазначено прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги.

Звернення може бути усним (викладеним громадянином і записаним посадовою особою на особистому прийомі) чи письмовим, надісланим поштою або переданим громадянином до відповідного органу, установи особисто чи через уповноважену ним особу, якщо ці повноваження оформлені відповідно до чинного законодавства. Письмове звернення також може бути надіслане з використанням мережі Інтернет, засобів електронного зв’язку (електронне звернення).

Звернення може бути подано як окремою особою (індивідуальне), так і групою осіб (колективне). Письмове звернення повинно бути підписано заявником із зазначенням  дати. Застосування електронного цифрового підпису при надсиланні електронного звернення не вимагається. Електронне звернення має відповідати всім вимогам письмового звернення, у тому числі містити підпис заявника (заявників) крім електронного цифрового підпису. Отже, електронне звернення може бути виготовлене за допомогою оргтехніки у вигляді сканованої копії чи фотографії (у тому числі із відображенням підпису заявника) та надіслано з використанням  мережі Інтернет.

Звернення, оформлене без дотримання цих вимог, повертається заявникові з відповідними роз’ясненнями не пізніше як через десять днів від дня його надходження, крім випадків, передбачених частиною першою статті 7 Закону України “Про звернення громадян”.

Звернення, оформлені належним чином і подані у встановленому порядку, підлягають обов’язковому прийняттю та розгляду (ст.7). Забороняється відмова в прийнятті та розгляді звернення з посиланням на політичні погляди, партійну належність, стать, вік, віросповідання, національність громадянина, незнання мови звернення.

Такий вид звернення як скарга на рішення певного органу або посадової особи має бути подана до органу або посадової особи вищого рівня протягом року з моменту прийняття рішення, яке оскаржується, але в жодному разі не пізніше одного місяця з часу ознайомлення громадянина, який звертається зі скаргою, з таким рішенням.

Термін розгляду звернення

Звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, невідкладно, але не пізніше п’ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду,про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п’яти днів.

На обґрунтовану письмову вимогу громадянина термін розгляду може бути скорочено від встановленого цією статтею терміну (ст.20).

Звернення громадян, які мають встановлені законодавством пільги, розглядаються у першочерговому порядку.

Права громадянина щодо розгляду заяви або скарги

Згідно зі статтею 18 Закону України “Про звернення громадян” громадянин, який звернувся із заявою чи скаргою до органів державної влади, має право:

особисто викласти свої аргументи тій особі, яка перевіряла заяву або скаргу;

брати участь у перевірці заяви або скарги;

ознайомлюватись із матеріалами такої перевірки;

подавати додаткові матеріали або вимагати запиту таких матеріалів органом, який розглядає заяву або скаргу;

бути присутнім при розгляді заяви або скарги;

користуватись послугами адвоката або іншого представника, якщо його повноваження оформлені відповідно до чинного законодавства;

одержати письмову відповідь про результати розгляду поданої заяви або скарги;

висловлювати усно або письмово прохання щодо дотримання таємниці розгляду заяви або скарги і вимагати виконання такого прохання;

вимагати відшкодування збитків, які були заподіяні внаслідок порушення встановленого порядку розгляду звернень.

Як правильно оформити звернення

Звернення складається у довільній формі, однак в ньому потрібно вказати:

Кому адресується звернення (наприклад: Голові Держпраці, ПІБ керівника)

Від кого (прізвище, ім’я, по-батькові, індекс, повна поштова адреса заявника, № телефону).

Вид звернення (заява(клопотання), скарга або пропозиція)

Далі йде загальний текст звернення, де чітко і ясно має бути викладена суть порушеного питання або проблеми, який, як правило, складається за наступною схемою:

вступна частина, де зазначаються підстава звернення, обставини, які стали причиною для звернення;

мотивувальна частина, де вказується обґрунтування або основні питання, порушені в зверненні;

результативна частина, де слід вказати мету звернення і очікуваний результат розгляду звернення;

далі потрібно навести перелік документів (або копій документів), якщо ви додаєте їх до листа;

письмове звернення обов’язково підписується особою (особами), що звертається з проставлянням дати подання звернення.

для розгляду електронного звернення електронний підпис не вимагається.

18т1 історія України

Тема: Ідеологізація національно-культурного життя радянської України. Правовий статус українських земель у складі Польщі

План уроку

1 Освіта. Наука. Митці Розстріляного відродження.

2 Правовий статус українських земель у складі Польщі. Національна політика та міжнаціональні відносини.

У 1930-х рр. культурне будівництво розглядалося як один із фронтів соціалістичного будівництва, на якому необхідно було здійснити «революцію в умах трудящих». Швидкими темпами створювалися умови для розвитку масової тоталітарної культури. Ця діяльність була революційною за масштабами й результатами та дістала назву культурної революції.

Культурна революція — форма подолання культурної відсталості, боротьба з неписьменністю, насадження соціалістичної культури, єдиної ідеології в СРСР.

Соціалістичний реалізм — напрям у культурі; найбільшого поширення набув у СРСР, де вважався частиною офіційної ідеології. Основні риси: присутність нового героя — революціонера-пролетаря, комуніста, оспівування комуністичних ідеалів, відображення й оцінка життєвих ситуацій із точки зору марксизму-ленінізму, багатогранність художніх форм і проявів. Митці, які не вписувалися у визначені межі соцреалізму, підлягали утискам або вигнанню. Попри офіційність та ідеологічну спрямованість, чимало творів соцреалізму мають художню та історичну цінність.

Особливості розвитку культури в 1930-ті рр.:

жорсткий контроль із боку держави;

ідеологізація всіх сфер культурного життя;

чітка визначеність форм, стилів, жанрів, смаків;

підпорядкованість смаку вождя та його оточення;

основна мета: показати велич, «вічність» режиму та зміцнити культ вождя;

репресії проти тих, хто своєю творчістю йшов урозріз із режимом. Наслідки культурної революції в СРСР (УРСР):

ідеологізація духовного життя, насильницьке впровадження партійних норм розуміння культури, ідеологічна ізоляція країни;

ліквідація неписьменності населення, уніфікація та примітизація освіти, її ідеологічне спрямування;

швидке формування нової інтелігенції, вихованої в комуністичному дусі (на 1941 р. — 14 млн осіб), і нищення старої;

уніфікація духовного життя;

використання найважливіших досягнень фундаментальної науки передусім в інтересах військового виробництва, ідеологізація наукових досліджень.

«Розстріляне відродження» — нищення молодих представників української культури, літераторів і митців, звинувачених в українському буржуазному націоналізмі. Загалом було репресовано понад 500 осіб.

Літературно-мистецьке покоління “Розстріляного Відродження” — це митці, які творили високохудожні твори, які прагнули піднести українську культуру до вершин світового розвитку. Серед них М. Хвильовий, В. Чумак, Микола Зеров, Василь Еллан-Блакитний, Михайль Семенко, Валер’ян Поліщук, Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, В. Винниченко та багато-багато інших. З 259 українських письменників, що друкувались у 1930 році, після 1938 року лишилося в живих тільки 36, і лише 7 із них померли своєю смертю. Хто вони — ці лицарі нашої культури? Що нам про них відомо?

За останні десятиріччя XX століття було опубліковано твори багатьох митців “Розстріляного Відродження”, деякі введені до шкільної програми — М. Хвильовий, Г. Косинка, М. Вороний, М. Куліш. Твори цих митців розглядалися на уроках української літератури. Проте є безліч імен, які ще знаходять свою дорогу до широкого українського читача. Серед них я можу назвати Майка Йогансена, В. Чумака, В. Еллана-Блакитного.

Статус українських земель у складі Польщі

Західною Україною прийнято називати землі з переважно українським населенням, які в 20-30-х роках увійшли до складу Польщі, Румунії і Чехо-Словаччини. Українці, не змігши у ході визвольної боротьби 1917-1920 рр. відстояти державну незалежність, були приречені відігравати другорядну роль у політиці цих держав.

Найбільше українців опинилося у складі Польщі. Це передовсім жителі Східної Галичини, яка до 1918 р. була частиною Австро-Угорської імперії. Польські власті поділили її на три воєводства: Львівське, Тернопільське і Станіславське. Крім Східної Галичини, до Польщі відійшли Західна Волинь і Західне Полісся. До революції ці землі були частиною Російської імперії, а після радянсько-польської війни перейшли до Польщі, яка утворила тут Волинське і Поліське воєводства. Інші історичні українські землі – Холмщина і Підляшшя — були включені до складу Люблінського воєводства.

Кількість українців у Польщі на початок 30-х років становила близько 6 млн чол, а заселяли вони майже третину тодішньої Польщі. Протягом певного часу міжнародно-правовий статус українських земель у складі Польщі не був визначений. Паризька мирна конференція 1919 р. дала дозвіл на тимчасову окупацію Польщею Східної Галичини. Але Польща зробила все, щоб увічнити окупаційний статус західноукраїнських земель. Врешті-решт, незважаючи на протести галицького населення, Рада послів великих держав 14 березня 1923 р. визнала Східну Галичину частиною Польщі. Інші західноукраїнські землі увійшли до складу Польщі згідно з умовами Ризького миру 1921 р.

Національна політика та міжнаціональні відносини.

За рішенням Ради послів українські землі у складі Польщі мали одержати автономний статус. Забезпечити права національних меншин і надати автономію українським землям польський уряд неодноразово обіцяв у 20-30-ті роки. Але в правлячих колах Польської держави панували унітаристські настрої, і свої зусилля вони спрямовували на посилення контролю над українськими територіями. Дискримінаційна політика щодо населення цих територій проявлялася при комплектуванні органів місцевого самоврядування, керівниками яких призначалися лише поляки. Українці майже не мали можливості займати адміністративні посади в державних установах, офіцерські посади в армії, поліції, таємних службах. Польський уряд прагнув до асиміляції українців (бойків, поліщуків, волинян, гуцулів тощо), створення однорідної національної Польської держави. У 1920 р. для Східної Галичини офіційно запропонували назву «Східна Малопольща». Українські імена та прізвища замінювалися на польські. Польська мова витісняла українську з усіх державних і муніципальних установ.

Побоюючись зростання національної самосвідомості українського населення, польський уряд всіляко гальмував розвиток народної освіти, закривав українські школи. 31 липня 1924 р. було затверджено «кресовий» закон, відповідно до якого основним типом школи ставала двомовна, так звана утраквістична, яка по суті була польською, бо в ній, крім обов’язкового вивчення польської мови, цією мовою викладалася польська історія і наука про Польщу. До того ж учителями утраквістичних шкіл були переважно поляки, які не знали української мови. Для прискорення полонізації західноукраїнських земель сюди відряджали вчителів з центральної Польщі. Вчителям-українцям рекомендували роботу в центральних воєводствах Польщі. Туди переселили 1500 педагогів-українців, а 2500 – звільнили з роботи. Наслідки цієї політики для української школи були катастрофічними. Якщо в 1911-1912 навчальному році в Галичині працювало 2420 українських початкових шкіл, то в 30-х роках – лише кілька сотень.

Така політика вкрай негативно позначилася на рівні освіченості українського населення Польщі. Наприкінці 30-х років 70 % його було неписьменним або малописьменним. У гіршому становищі була середня і фахоа освіта. Із 138 загальноосвітніх середніх шкіл Галичини у 1939 р. працювало лише 5 українських державних шкіл, у яких навчалося 2050 учнів, та 18 приватних з 3571 учнем. У Галичині на 1939 р. було чотири вищі навчальні заклади: університет, політехнічний інститут, ветеринарна академія та академія зовнішньої торгівлі. Але для українців змога навчатися в середніх і вищих навчальних закладах була недосяжною через високу плату. Крім того, діяла відсоткова норма прийому до вузів молоді української національності, яка становила, наприклад, у Львівському університеті близько 5.

Українці чинили опір дискримінаційній політиці польських властей в освітній справі. Ще 1921 р. у Львові виник так званий Таємний університет, який працював до 1925 р. На галицьких землях діяло просвітянське товариство «Рідна школа». Серед його здобутків – заснування 40 гімназій, ліцеїв, професійно-технічних шкіл. Тривала діяльність осередків товариства «Просвіта», вплив яких на збереження і розвиток національної культури Західної України важко переоцінити. Нарешті, продовжувало роботу Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові, в якому працювали видатні вчені С. Смаль-Стоцький, В. Гнатюк, К. Студинський, С. Дністрянський, І. Гор-бачевський, М. Возняк, Ф. Колесса, В. Щурат, В. Дорошенко та інші.

17т2 історія України

Тема: НТР: внесок українців

План уроку (двох)

1 Ідеологізація суспільного життя та розвиток науки в другій половині 50-х — першій половині 60-х pp.

2 Сергій Корольов.

Ідеологізація суспільного життя

За часів хрущовського керівництва посилюється ідеологізація суспільного життя, активізуються процеси русифікації. Їх конкретними виявами стали освітні реформи, у ході яких гостро постала мовна проблема (мова викладання в школі — українська чи російська).

У грудні 1958 року в газеті «Правда» з’явилася стаття М. Бажана й М. Рильського «В ім’я людини», у якій автори виступили проти фактичної факультативності викладання рідної мови в школах України, їх підтримали збори київських письменників, які зазначили, що віддавати на розсуд батьків таке важливе питання, як мова навчання дітей у школах, не можна.

Однак М. Хрущов наполіг на тому, щоб у республіканському законі про народну освіту, прийнятому у квітні 1959 року, було зафіксоване положення про факультативність вивчення української мови. Практичним провідником запровадження цієї ідеї в школах республіки був тодішній міністр освіти України і”. Білодід, завдяки якому був народжений новітній «валуєвський» циркуляр. Російська мова стала обов’язковою, а українська вивчалася за бажанням. Це рішення було згодом визнано «вагомим проявом інтернаціоналізму».

Розвиток науки

Провідну роль у розвитку науки в республіці, безсумнівно, відігравала Академія наук України, президентом якої з 1946 по 1962 pp. був О. Палладін, а з 1962 року Б. Патон. Десятиліття, що минуло після 1955 року, стало найбільш динамічним і результативним у розвитку науки в Україні. У 1957 році в складі АН УРСР створюється обчислювальний центр на чолі з молодим математиком В. Глушковим, який досліджував низку важливих оборонних проблем, розробляв теорію швидкочиних ЕОМ. Саме тут стала активно розвиватися кібернетика, яка так нещадно переслідувалася за часів Й. Сталіна, а в 1962 році центр був перетворений на Інститут кібернетики. Під керівництвом Б. Патона Інститут електрозварювання розробляє ряд нових технологій і виводить радянську науку в цій галузі на провідні позиції у світі. Величезну роботу з проблем розвитку атомної енергетики проводив фізико-технічний інститут у Харкові на чолі з І. Курчатовим.

Інститут механіки АН УРСР розробляв ефективні рекомендації щодо створення міжконтинентальних ракет. Українські науковці багато зробили для розвитку космонавтики. Вони безпосередньо причетні до запуску штучного супутника Землі в жовтні 1957 року й польоту в космос першої людини — Юрія Гагаріна.

В Інституті фізики в 1960 році створено ядерний реактор, за допомогою якого здійснювалися наукові дослідження в галузі фізики атомного ядра. Вагомим був внесок українських учених у медицину. У середині 50-х pp. під керівництвом М. Амосова запроваджено нові методи хірургічного лікування серцевих захворювань.

Процеси лібералізації, що широко розгорнулися в країні за часів М. Хрущова, не могли не торкнутися й гуманітарних наук.

У цей період науковці вперше отримали можливість досліджувати архівні джерела радянської доби. Унаслідок цього значно розширилася тематика наукових пошуків, нерідко її спрямованість визначали самі дослідники. У 1957 році в Україні були засновані спеціалізовані журнали академічних установ гуманітарного профілю — «Український історичний журнал», «Радянське право», «Економіка Радянської України», «Народна творчість та етнографія». У цей час почали формуватися, а згодом і друкуватися, змістовні збірники архівних джерел, розпочинається копітка робота над виданням першої багатотомної «Української радянської енциклопедії».

Сергій Корольов (1907-1966)

Учений, конструктор, першовідкривач практичної космонавтики. Народився в Житомирі. Навчався в Київському політехнічному інституті. Під його керівництвом створено численні ракети та пілотовані космічні кораблі «Восток», «Восход», здійснювалися запуски штучних супутників Землі, польоти міжпланетних автоматичних станцій до Місяця, Марса, Венери. Головною подією життя С. Корольова став запуск корабля «Восток», який пілотував космонавт Ю. Гагарін. засуджували офіційну «теорію двомовності української нації».