ФЕДОРІВСЬКИЙ ЦЕНТР ПО Міністерство освіти і науки України
Нам важко уявити жах війни
Нам важко уявити жах війни,
Бо виросли ми всі у радості й любові.
Хіба можливо, щоб село оце було в огні,
А ця уквітчана земля залита кров’ю.
Хіба б могли ми уявити,
Як вороги спалили нашу хату,
А непокірних повели, щоб вбити,
А діток їх до ката у полон забрато.
Як друг мій, що завжди був поряд,
Упав, повалений свинцем у груди,
А я лиш зупинив на ньому погляд…
Й побіг вперед на амбразури.
Нам важко уявити весь цей жах,
Бо ми вже Перемоги діти і онуки,
Живе у ветеранів він в очах,
Й не вилікує час цієї муки.
Вклонімось їм за їх сивини,
За зморшки, що подарував їм час,
За те, що врятували всю країну,
Бо не було би їх, то не було б і нас.
Заповіт із вічності
Cтоїть могила в полі одинока,
Німа, скорботна, тиха і печальна.
Безмовним криком вона просить в Бога:
«Молю, хай буде ця війна остання!»
Могила братська, вкрита іменами,
Холодним текстом на граніті,
Та буква кожна тут у нас благає:
«Хай буде ця війна остання в світі!»
Величний пам’ятник стоїть,
Від нього гордість і могутність лине,
Але з усіх він сил кричить:
«Хай на війні ніхто не гине!»
Вічний вогонь на площі десь палає,
До нього люди квіти покладають,
Та кожна іскра в полум’ї волає:
«Хай люди більш людей не убивають!»
І ми, онуки й правнуки тих душ загиблих,
Повинні зберегти цей дар на всі віки,
Хай постріли і вибухи затихнуть,
Бо МИР панує на Землі.
До «старшого брата»
Ніколи про війну не забувайте,
Ми маєм з неї винести урок,
І ворога на свою землю не гукайте,
Не має права він просунутись й на крок.
Нехай він називає себе братом,
Але себе по-братськи не веде.
Чому ж ти, брате, йдеш із автоматом?
Ним не врятуєш ти мене.
Ти хочеш знову жити разом
І обіцяєш благо і добро,
Та нагадаю (бо забулось з часом) –
У нас з тобою це уже було.
Жили колись в одній ми хаті,
Ти старшим був, а я – «хахлом».
Я став від голоду вмирати,
А ти мене на Соловки у ешелон.
Як ворог наступав на хату,
Я поруч став з тобою, брате,
Я нашу землю боронив,
Життя і крові не жалів.
І коли я побитим був і нищим,
Відразу рятувати не почав.
А ти ще більше мене нищив,
Потроху ти мене репресував.
Та розійшлись наші дороги,
Пора тобі збагнути, брате,
Не треба нам твоєї допомоги,
Дай нам самим хазяйнувати.
І хай у тебе літаки й гармати,
Та головного лиш нема –
Бажання рідну землю захищати,
Бо це моя, а не твоя земля.
Не вірила, що ти почнеш стріляти,
А якщо так, то ти собі затям,
Я не збираюсь свою землю віддавати,
За паспорт Україну не продам.
Автор Павелко Вікторія Юріївна, соціальний педагог ДНЗ «Чубарівський професійний аграрний ліцей»
