Милорад Павич. Утілення в оповіданні “Скляний равлик” рис постмодернізму.

Жанр твору

Новаторським є авторське визначення жанру твору — оповідання для комп’ютера й циркуля, для прочитання якого необхідний комп’ютер. Цим автор прагне не лише заінтригувати читача, а й задає правила прочитання — по колу, оскільки з часом нічого не змінюється у світі, у якому людина почувається ізольованою, самотньою, відчуженою.

Гра із твором і читачем

За принципом гри будуються описи відчуття самотності головної героїні твору панни Хатчепсут і колишньої дружини іншого головного героя Сенмута. У такий спосіб автор наштовхує читача на висновок про те, що саме самотність робить людей схожими одне на одного, а отже, зближує, духовно споріднює їх. Ідея людської самотності увиразнюється і в сюжеті. Твір розпочинається й завершується зустріччю панни Хатчепсут і Давида Сенмута, а крадені речі (запальничка й свічка) повертаються до своїх нових господарів, які поцупили їх в інших.

Упродовж життя змінюються герої, а отже, і світ, проте його риса — прагматизм — лишається непорушною. Меркантильний, егоїстичний світ приречений, він не має права на існування, а тому гине від вибуху.

Це пояснює метафоричний сенс розв’язки: вибух стався від взаємодії крадених речей, використаних як подарунки, а тому стосунки між людьми не повинні ґрунтуватися на прагматизмі, інакше вони приречені на загибель. Якщо ж читач прагне щасливого завершення твору, то можна припустити, що декоративна свічка-равлик, палаючи, долає свою замкнутість, — любов наповнює людину новими якостями, робить її здатною перемогти самотність, перетворює на дійсність сон панни Хатчепсут про «дзбан із двома шийками», коли «вино зв’язалося вузлом і двома струменями наповнило водночас два келихи».

Скляний равлик

Значення центральної метафори

Важливу роль в оповіданні відіграє художня деталь — скляний равлик — метафора людини: вона ізольована, замкнута, як равлик у мушлі, і разом із тим дуже вразлива, їй легко зашкодити, як склу. Але скляний равлик — це свічка, яка горить, тобто віддає себе іншим.

Варіанти фіналу твору як ознака стилю Милорада Павича

Дві версії фіналу оповідання демонструють характерну для постмодерністів можливість по-різному розв’язувати проблеми, спонукаючи читача вибирати одне з двох моральних правил.

Таке новаторське художнє вирішення є творчим продовження світової літературної традиції Генріка Ібсена і Бертольта Брехта використовувати відкритий фінал драм.

Інтертекстуальність

Не менш важливою постмодерністською рисою твору є інтертекстуальність — використання інших творів завдяки цитуванню та наслідуванню чужих стильових правил окремих письменників, літературних шкіл і напрямів.

Милорад Павич створює інтертекстуальні зв’язки в іронічно-пародійній формі. У побудові сюжету вгадується популярна новела О’Генрі «Дари волхвів». Сюжет твору О’Генрі (передріздвяні клопоти, перипетії з подарунками) наповнюється зовсім іншим, протилежним змістом. Герої позбавлені щирості в почуттях, мудрості й благородства. Замість щасливої, хоч і бідної сім’ї, маємо роз’єднаних, загублених у своїй самотності нещасних людей. їхнє випадкове знайомство — шанс змінити себе, а разом із тим і світ. Але чи буде використано цю можливість, залежить від читача.

«Відмова від монопольного права автора на істину»

Оповідання Милорада Павича органічно вписується у світовий літературний інтертекст, письменник і читач вступають у своєрідний діалог з митцями, котрих також хвилювала ця проблема, — росіянином Ф. Достоєвським («Ідіот»), австрійцем Ф. Кафкою («Перевтілення»), швейцарцем Ф. Дюрренматтом («Візит старої дами») та іншими. В іронічному вимірі Павич зобразив розгубленість сучасника, який не здатний піднятися на духовний рівень пошуків, а тому обмежується матеріальною буттєвою сферою, хоча відчуває при цьому дискомфорт, бо його власне людський потенціал лишається нереалізованим.

Побудова системи персонажів

У «Скляному равлику» діють дві центральні фігури — панна Хатчепсут і Давид Сенмут, дві другорядні — колишня дружина Давида й ефемерна донька Ніферуре та випадковий перехожий (єдиний персонаж, що порушує симетрію образної системи, але потрібний для зображення головних героїв у соціумі і відтворення (через крадіжку) їхнього способу встановлення контакту з людьми).

Образ доньки Ніферуре перебуває в центрі кола (місце, яке проколює голка циркуля). Вона — символ найголовнішого в житті, що люди знищують у гонитві по колу, яке окреслює циркуль їхніх цілей — фальшивих цінностей. Вона символізує загублений потенціал, хибний спосіб налагодження стосунків між чоловіком і жінкою. Але цим не обмежується її роль. Якщо спробувати використати авторську підказку — «центральна клавіша», яка застосовується на комп’ютері для створення пропуску, то можна припустити, що Ніферуре символізує втрачену можливість подолати самотність найкращим способом — завдяки створенню сім’ї, народженню дитини.

ДІАЛОГ ІЗ ТЕКСТОМ

Якщо ви не прочитали розділи «Панна Хатчепсут», «Пан Давид Сенмут, архітектор», читайте ці розділи. Якщо ж прочитали, йдіть на середню клавішу, під заголовком «Дочка, яка могла зватися Ніферуре».

СКЛЯНИЙ РАВЛИК

(Уривок)

ЗАПАЛЬНИЧКА

Напередодні Різдва архітектор Давид Сенмут знову навідавсь у помешкання своєї колишньої дружини, яка на той час була у від’їзді. Він помився, почистив зуби, гладенько зачесав волосся й сів, обхопивши руками коліна так, що став схожим на якийсь гральний кубик. Зо дві хвилини Давид Сенмут відпочивав у цьому положенні. Раптом йому запраглось потримати в руках якесь маленьке створіння, може, дівчинку, захищати її й боронити… Потому він вийняв з кишені оту запальничку й поклав її в темно-синю торбинку, всипану друзками крихітних дзеркалець. Він випив віски й дістав із жінчиного бару пляшку білого італійського шипучого вина. Давид Сенмут надавав перевагу білому жіночому шампанському «блу», отому більш солодкому, із написом «muscadet», а не чоловічому, з написом «brut». Загортаючи пляшку в білий папір, він подумав, що вино — то вічний хворий, як і жінка, однак помирає як чоловік, і лише рідко яке вино переживе людський вік…

У записці продавщиці жіночої білизни він прочитав, де вона мешкає, й рушив туди із шампанським. Вона зустріла його серед соломи, якою було посилано підлогу квартири, й обійняла, простягла йому коробочку в золотому папері з бантиком.

— Це неможливо! — вигукнув він.

— Мій різдвяний подарунок для тебе,— мовила вона.

Вражений, Давид подивився на неї, і йому спало на думку, що темрява зійшла з неба до її очей, щоб тут заночувати. Самий лише брязкіт її дешевих браслетів із бубонцями був коштовніший за найдорожчого пса.

Давид розгорнув золотавий папір і на свій подив побачив у середині тільки особливу свічку для разового застосування, у вигляді равлика, наповненого блакитним пилом.

«Моя колишня дружина таки справді вміє образити чоловіка. І це подарунок?» — подумав він.

— Ти розчарований? — запитала продавщиця жіночої білизни.

— Ні. Навпаки,— відказав він, вийняв з кишені темно-синю торбинку й простяг дівчині:

— Я теж приніс тобі подарунок.

З торбинки вона витягла вже знайому їй запальничку, яку зо два дні тому вкрала в пана в чорно-лакованому пальті.

— Чудово, мені якраз бракувало запальнички!

Вона обійняла, поцілувала архітектора Давида Сенмута й додала:

— Запали скляного равлика, поки я принесу вечерю.

— Що на ній написано? — докинула вона йому, пораючись біля їжі.

— На чому?

— На запальничці.

— Маєш на увазі інструкцію для користування? Не знаю. Я її викинув. Навіщо тобі інструкція?

— Та ні, я питаю, що написано на самій запальничці!

— Не пригадую, зараз подивлюся…

Тут панна Хатчепсут випередила його й продекламувала напам’ять:

— «Якщо мене тричі поспіль креснеш, твоє бажання здійсниться!» Хіба не це там написано?

Архітектор Давид Сенмут ще раз упродовж цього вечора був приголомшений. Він ніяк не міг пригадати, коли в продавщиці жіночої білизни вкрав ще й запальничку. Проте, якщо ця штуковина не була її, звідки дівчина знала навіть те, що на ній вигравіювано. Про нічну сорочку третього розміру він знав, але про те, що вкрав у неї ще й запальничку, не мав і гадки.

Безперечно, справи із подарунками пішли шкереберть. Треба було щось зробити, щоб не зіпсувати вечір. І він бовкнув перше, що спало йому на думку:

— Я знаю, як тебе звати!

— Невже? — відповіла продавщиця жіночої білизни. — Звідки знаєш?

— Не знаю звідки, але знаю. Тебе звати Хатчепсут.

— Уперше чую,— відказала вона і поставила скляного равлика на срібне блюдце, що стояло посередині столу.

Тут архітектор Давид Сенмут креснув запальничкою. Перший раз вона висікла гарний, блакитнуватий пломінчик. І пан Сенмут засвітив скляного равлика. Світло розлилося по столі, осяяло кімнату. Золоте сяйво було всюди, навіть на їхніх вустах. Це було видно кожного разу, коли вони щось промовляли.

— Кресни ще раз, — мовила вона, — треба тричі!

І вдруге запальничка спрацювала добре. Але на третій раз ні. Дала осічку.

— Дарма! — мовив архітектор Сенмут панні Хатчепсут,— Не здійсниться моє бажання.

— Здійсниться, ще й як здійсниться, — сказала вона й поцілувала свого архітектора так, як його ніхто досі не цілував.

Під тим довгим поцілунком лежала на підлозі, в тіні столу, викинута інструкція щодо поводження із запальничкою:

УВАГА! НЕБЕЗПЕЧНО ДЛЯ ЖИТТЯ!

Тримати подалі від вогню. Це не проста запальничка.

Це зброя особливого призначення.

Динамітний набій у ній активується після третього послідовного загоряння приладу.

Переклад Олега Микитенка

ОЦІНКИ ТА ОБГОВОРЕННЯ

• 1. Розкажіть, що вас зацікавило в біографії Милорада Павича.
• 2. Поясніть, як сербський письменник пов’язаний з Україною.
• 3. Поділіться враженням про оповідання Милорада Павича «Скляний равлик».
• 4. Доведіть, що оповідання «Скляний равлик» — постмодерністський твір.
• 5. Проілюструйте улюблені художні засоби письменника.
• 6. Напишіть есе на тему «Причини самотності та способи її подолання».