Кримськотатарський національний рух

Вам нужно сначала закончить Дисидентський рух у 1970 – 1980-х рр.(2 уроки) для перехода к этому уроку

Розділ. Україна в період загострення кризи радянської системи.

Тема. Кримськотатарський національний рух.

І.Опрацювання навчального матеріалу.

Становище кримських татар у місцях депортації та боротьба за повернення на батьківщину

У ніч з 17 на 18 травня 1944 р. відповідно до підписаної Й. Сталіним Постанови ДКО № 5859сс «Про кримських татар» розпочалась “операція” по депортації до Узбецької РСР кримськотатарського населення. У середині червня 1944 року ешелони з основною частиною спецпереселенців прибули до Узбекистану. Багато переселенців були призначені на роботу на будівництво Фархадської ГЕС у місті Бекабаді, на рудники «Койташ» у Самаркандській області та «Ташкент-Сталінвугілля», в колгоспи та радгоспи Ташкентської, Андижанської, Самаркандської областей, Шахрізябського, Кітабського районів Кашкадар’їнської області. Здебільшого розміщені вони були в непристосованих для житла бараках, а на руднику «Койташ» взагалі опинилися просто неба.

Становище прибулих на нове місце кримськотатарських спецпереселенців було настільки тяжким, що вже 8 липня 1944 року виявилося предметом обговорення на засіданні бюро ЦК КП Узбекистану. У постанові РНК Узбекистану та ЦК КП Узбекистану обкомів партії було доручено вжити термінових заходів щодо працевлаштування та «покращення побуту» спецпереселенців.

Побут депортованих був тяжким, смертність ‒ високою, умови праці ‒ дискримінаційними (вибір місця роботи виключений, ускладнений доступ до керівних посад та інтелігентних професій), хоча формально за спецпереселенцями зберігалися громадянські права. Вони мали право брати участь у виборах. Усі спецпереселенці були поставлені на облік і були зобов’язані реєструватися в комендатурах. Багато сімей при виселенні були розділені, що значним чином ускладнило перші роки життя на новому місці. Щоправда, переїзди в межах Узбекистану в 1944 році були ще можливі.

Однак Постанова Ради Міністрів від 21 листопада 1947 року й Указ Президії Верховної Ради від 26 листопада 1948 року до краю погіршили положення спецпереселенців:

а) переїзд до іншого, навіть сусіднього району міг бути дозволений тільки за наявності «виклику» від близьких родичів;

б) за несанкціонований вихід за межі дозволеного місця поселення вперше загрожувало покарання у вигляді п’ятиденного арешту, а повторне таке порушення розглядалося як втеча з місця заслання й каралося 20 роками каторги.

Після смерті Йосипа Сталіна та приходу до влади Микити Хрущова в Радянському Союзі був «викритий культ особистості» й ненадовго виріс рівень свободи.

У доповіді Микити Хрущова на ХХ з’їзді партії в лютому 1956 року було сказано про несправедливість, допущену стосовно депортованих народів. А незабаром з’явився Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня «Про скасування обмежень щодо спецпоселення кримським татарам, балкарцям, туркам ‒ громадянам СРСР, курдам, хемшилам та членам їхніх сімей, виселеним у період Великої Вітчизняної війни», що скасував режим спецпоселень для згаданих народів і звільнив їх від адміністративного нагляду. Найбільш активні представники кримських татар стали звертатися до вищих державних органів із проханням про повернення до місць колишнього проживання.

В одному з перших таких звернень ‒ листі п’яти кримськотатарських комуністів, адресованому членам Президії ЦК КПРС і особисто члену Президії М. Суслову ‒ ставилося питання про повернення кримських татар на батьківщину, відновлення Кримської автономії в складі УРСР, а також про повернення або компенсацію за залишене при виселенні майно.

У зв’язку з листом п’яти кримськотатарських комуністів Відділом парторганів ЦК КПРС були дані доручення ЦК КП Узбекистану «провести додаткову роботу серед кримських татар, що скасування для них режиму спецпоселень не дає права на повернення в райони колишнього місця проживання та конфісковане у них майно».

24 листопада 1956 року була ухвалена Постанова Політбюро ЦК КПРС «Про відновлення національних автономій калмицького, карачіївського, балкарського, чеченського та інгушського народів». Почалася репатріація цих народів. Кримські татари, німці та турки-месхетинці такої можливості не отримали.

Кримськотатарські комуністи почали робити наполегливі спроби зустрітися з вищим партійним керівництвом країни. У липні 1957 року на ім’я першого секретаря ЦК КПРС Хрущова був надісланий лист 26 кримських татар із проханням про зустріч. Домогтися зустрічі не вдалося, але петиційна активність кримських татар була відзначена Відділом парторганів ЦК КПРС. До осені 1957 року рух набув масового характеру ‒ на підприємствах, за місцем проживання виникає мережа «ініціативних груп» кримських татар.

Активісти руху добилися 17 березня 1958 року зустрічі з членом Президії ЦК КПРС, заступником голови Ради Міністрів СРСР А. Мікояном, але у долі кримських татар нічого не змінилося.

Починаючи з 1964 року в Москві діяло неофіційне представництво кримських татар, що займалося систематизацією та передачею в урядові установи листів і звернень.

Ініціативні групи діяли підкреслено відкрито. Керівники руху, люди в основному старшого покоління, прагнули надати руху підкреслено лояльний до радянської влади та ідеології характер.

Разом із тим, в 1960-ті роки все більшу роль у русі починають відігравати молоді люди, які виросли в Середній Азії, зовсім не мали досвіду радянської кар’єри, але з дитинства відчували безправ’я та свавілля влади. Вони були налаштовані куди більш радикально, ніж ініціатори руху, які до 1944 року належали до кримськотатарської еліти. Те, що старші називали помилками радянського керівництва, молодь називала злочинами.

Влітку 1965 року боротьба за повернення до Криму набуває нової якості ‒ до петиційної кампанії додалися масові вуличні виступи. Так, 27 серпня понад тисячу кримських татар зібралися біля будівлі міськкому партії в Бекабаді, щоб запитати в першого секретаря ЦК КП Узбекистану Ш. Рашидова, коли буде оголошене рішення ЦК КПРС щодо «кримськотатарського питання». Для розгону демонстрації влада застосувала силу.

До початку 1967 року національний рух досягає великого розмаху й високого ступеня організованості, являє собою значну суспільну силу. 21 липня 1967 року відбулася зустріч делегації активістів руху з представниками політичного керівництва країни. І ось 17 серпня 1967 року була ухвалена Постанова Політбюро ЦК КПРС. Основна теза цього документа ‒ кримські татари «вкоренилися в місцях нинішнього проживання», а повернення їх до Криму недоцільне.

До кінця вересня 1967 року на півострів прибули близько 2 тисяч кримських татар, однак практично ніхто з прибулих прописаний не був. Указ від 5 вересня не вирішував кримськотатарську проблему, а лише імітував її розв’язання.

17 травня 1968 року в Москві відбулася демонстрація до чергової річниці депортації. Для участі в демонстрації прибули близько 800 кримських татар з усіх регіонів. Більшість учасників, серед них і жінки, й люди похилого віку, ветерани війни, були затримані та побиті міліціонерами й співробітниками КДБ, під конвоєм їх посадили в потяги та вислали в місця проживання.

Події весни 1968 року визначили нове ставлення кримських татар до влади, розвіявши останні ілюзії щодо швидкого й мирного розв’язання національної проблеми. У 1968-1970 роках відбулися процеси над тими, хто відкрито критикував Указ від 5 вересня.

Активізація кримськотатарського національного руху в 70-80-ті роки ХХ ст. нерозривно пов’язана з масовими міжнародними кампаніями на підтримку одного з його лідерів - Мустафи Джемілєва.