Розділ. Література 20-30-х років.Вступ. “Розстріляне відродження”

Тема.Українська література ХХ ст. як новий етап в історії національної культури. Суспільно-історичні умови розвитку, основні стильові напрями. Митець і влада, свобода творчості. Стильове розмаїття 1920-х рр.. Поняття “розстріляне відродження”, домінування соцреалістичної естетики в 1930-х рр..

І.Опрацювання навчального  матеріалу.

Літературний процес ХХ століття традиційно поділяють на такі періоди:

- 1920- 1930-ті рр.;

- 194о- 1950 ті рр.;

- 1960- 1990 – ті рр.

Згадайте визначення основних літературних напрямів української літератури ХХ ст.

Модернізм (від фр. modernisme) — загальна назва різноманітних напрямків у літературі, мистецтві ХХ ст. (неокласицизм, неореалізм, футуризм, неоромантизм, символізм, імпресіонізм, експресіонізм та ін.). Загальна стильова ознака — тенденція до панестетизму, символізації, ідеалізації та романтизації зображуваного. Для українського модернізму характерний синтез різних стилів.

Соціалістичний реалізм (соцреалізм) — організований за чіткою програмою літературний метод, який передбачав оспівування комуністичної партії і її провідної ролі в житті народу, у будь-яких сферах; піднесення борця, будівника нового суспільства; ідеалізацію людини як носія кращих моральних якостей, вихованих соціалістичною системою. Художня дійсність зображувалася «лакованою», прикрашеною, лише з позицій правлячого класу, партії; конфлікт полягав у боротьбі проти чужих ідей, за ідеологічну спільність та однодумство.

Постмодернізм (від фр. post — після + modernisme) — загальна назва літературно-мистецьких течій кінця ХХ — початку ХХІ ст. (можливо, елементи постмодернізму з’явилися у творах українських письменників і раніше). Для цього напряму характерні інтертекстуальність (приховане та явне використання чужих текстів), гра зі словом, багатозначність, зміщення часу і простору, «віртуальний історизм» тощо.

Перегляньте.

20—30-ті роки XX ст. насичені багатьма доленосними історичними подіями; стали природною межею нової та новітньої літератури; українські митці активно шукали свої шляхи в літературі; розпочався поділ на «своїх» і «чужих»; тоталітарний режим набирав обертів: влада все жорсткіше втручалася в мистецький процес і намагалася його контролювати.

Цей час міг би стати «золотою добою» українського мистецтва, а перетворився на одну з найтрагічніших сторінок. Саме тоді українське письменство до-сягло якісно нового, сказати б, європейського рівня, про що свідчить багато факторів. Головний серед них — те, що це вже була література вільна, упевнена в собі, позбавлена малоросійського комплексу меншовартості.

Літературознавець Ю. Лавріненко  писав:

Комусь дано діла творить великі,

Що ниткою простягнуться в віки,

А з мене досить,

Що не був дволикий,

Що серця не міняв на мідяки.

Не зрадити правді, своєму високому покликанню поета, своєму народові — у ту страшну епоху було подвигом.

Дуже влучно охарактеризував добу 20-х років академік О. Білецький: «Україна кипіла, як величезний казан на безперестанному шаленому вогні, і в цім казані виварювались думки й почуття, наново перетворювалися світогляди, дивно змінювалися люди. Тим-то літературні явища цієї доби становлять надзвичайно строкату картину».

І все ж у центрі уваги митців було становлення нової української людини, яка пройшла крізь буремні роки революції та активно стверджувала себе в нових умовах життя. Багато творів пронизувала ідея боротьби з комплексом «меншвартості», «малоросіянства», «провінційності».

Значною подією стал

а літературна дискусія 1925-1928 років, яку розпочав і продовжив М. Хвильовий памфлетами «Камо грядеш?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму» та «Україна чи Малоросія?» Письменник виступив проти примітивізму та епігонства радянської літератури і закликав митців орієнтуватися на кращі зразки світової літератури. Від обговорення шляхів розвитку української літератури дискусія поступово перейшла з мистецької в політичну, особливо після проголошеного Хвильовим гасла «Геть від Москви!», котрий мав на увазі, що не можна брати за зразок популярні в той час російські «виробничі романи», частівки, агітки як «високу поезію».

Один із письменників, Віктор Соколов, пригадує, що в молодості захопився віршами, писав про почуття, про красу природи. Коли поніс свої твори в редакцію газети, їх забракували: не наша тематика, мовляв, напишіть про «ударный труд». І поет написав:

На заводе огромном и милом

Я увидел твой тонкий стан.

Приходи, дорогая, с точилом,

Приходи, перевыполним план.

І от це вже було «те, що треба», вірш надрукували.

У дискусію втрутилася партія. Сталін особисто надіслав листа Кагановичу з критикою поглядів комуніста М. Хвильового. Цим було дано старт репресіям. Під політичним та моральним тиском Хвильовий змушений визнати свої «помилки», розпустити очолювану ним ВАПЛіте і, врешті-решт, покінчити життя самогубством у 1933 році.

1934 року почалися масові арешти письменників за сфабрикованими звинуваченнями (Г. Косинка, О. Влизько, Д. Фальківський, Є. Плужник, В. Підмогильний, В. Поліщук, М. Йогансен, М. Вороний). Наступного року заарештували М. Зерова, Л. Филиповича, М. Драй-Хмару, Б. Антоненка-Давидовича та ін.

Ситуація, що склалася навколо українських письменників у 1930-ті роки, нагадувала відомий сюжет народних казок, коли герой доходив до каменя з написом: «Направо підеш — живим будеш, але позбудешся коня, наліво підеш — багатим будеш, прямо підеш смерть знайдеш». Тих, хто йшов прямо, писав правду, чекала більшовицька куля або страждання в таборах ГУЛагу. Кому вдалося емігрувати — навіки позбувся батьківщини, слави українського письменника. І лише ті, хто «перебудувався», став на службу ідеології комуністичної партії, оспівував «світле майбутнє» й прекрасне нинішнє, отримували звання, нагороди, почесті й достаток. Але ми не можемо їх засуджувати, таким був той страшний час. Та й християнська мораль говорить: «Не суди, і не будеш осуджений сам».

Розуміючи могутню силу впливу художнього слова на людську свідомість, правляча партія постійно тримала в колі зору й численними постановами скеровувала літературний процес. Проголошені програмою «соціалістичного реалізму» народність, партійність, пролетарський інтернаціоналізм літератури перетворилися на карикатуру. Народність — подалі від реального життя народу, його дум і страждань, партійність — тільки комуністична, інтернаціоналізм — забудь своє й люби чуже (те, на що вкажуть).

Про художність, естетику вже не йдеться. Адже поняття прекрасного застосовувалося тільки для прославляння радянського ладу та його вождів, потворне — для «класових ворогів», трагічне — для революціонерів. Взагалі, вважалося, що «пролетарський письменник» не може «видумати щось глибше і краще», ніж «колективний розум партії» (із спогадів Г. Костюка, колишнього актора театру «Березіль»).

І все ж справжній літературний процес, підживлений талантами, не зник безслідно. Всупереч жорстким нормативам «соціалістичного реалізму» з’являються високохудожні твори, такі як драми І. Кочерги, кіноповість О. Довженка, романи Ю. Яновського,  А. Малишка, І. Муратова та ін.

Літературна дійсність в Україні 20-х рр. XX ст. видається приголомшливо багатою. Порівняно з нею бліднуть будь-які інші періоди розвитку нашого письменства. Творча палітра вражає унікальним гроном яскравих талантів: В. Еллан, П. Тичина, В. Сосюра, М. Хвильовий, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, М. Івченко, М. Куліш, М. Зеров, М. Рильський, Є. Плужник, Г. Косинка, М. Семенко, Ю. Яновський, Тодось Осмачка, М. Бажан та ін. Привертає увагу дивовижне нуртування розмаїтих стильових течій, що ніби водночас вибухнули в художньому часопросторі,— авангардизм зі своїми відгалуженнями (футуризм і конструктивізм), революційний романтизм, неоромантизм, неореалізм, необароко, «неокласика», імпресіонізм, експресіонізм тощо. Злива різних видань, калейдоскоп літературних угруповань («Плуг», «Гарт», «Аспанфут», ВАПЛІТЕ, МАРС, ВУСПП та ін.), потоки маніфестів і декларацій, пристрасні полеміки про сутнісні проблеми творчості,— справді, нелегко було молодому митцеві зорієнтуватися в такій стихії. Здавалося, перед ним від¬крилися широкі перспективи художнього самоствердження. Це давало підстави вважати 20-ті рр. «ренесансними».

Мовиться не про одне відродження, а про їх низку, що витворює основу українства, коли з певної черго¬вої національної катастрофи поставало нове покоління, представ¬лене переважно письменниками, аби нарешті розв’язати не лише естетичні, а й національні та соціальні питання. Така доля спіткала й творче покоління 20-х рр. XX ст.— неоднорідне, позначене різними орієнтаціями на художнє та позахудожнє життя, що не могло не призвести до внутрішнього розмежування, характеризувало своєрідність літературних угруповань. Адже АСПИС (Асоціація письменників), що склала 1924 р. основу для формування «Ланки» (з 1925 р. МАРС — Майстерня революційного слова) та «неокласиків», а також ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури, 1925—1928 рр.) ставили собі мету — писати справжню літературу, що відповідала б високим есте¬тичним критеріям. В інших організаціях, що різнилися тільки назвами («Плуг», або Спілка селянських письменників, 1921- 1925 рр.; «Гарт», або Спілка пролетарських письменників, 1922-1925 рр.; ВУСПП — Всеукраїнська спілка пролетарських пись¬менників, 1927-1932 рр.; «Молодняк» — Спілка комсомольських письменників,. 1927-1932 рр.), панував неприпустимий для творчості партійно-адміністративний стиль. їхні зусилля спрямову-валися на культивування безперспективного «пролетарського реалізму», перейнятого не художнім, а чужим для мистецтва класовим духом. Решта течій проголошувалася «буржуазними», «попутницькими». Проти них велася нещадна боротьба. Хоча саме й «попутники», а не опікувані компартією «пролетарські письмен¬ники», збагатили нашу літературу творами нев’янучої цінності. Літературна ситуація. Українські письменники 20-х рр. XX ст. розрізняли дві дійсності — національне, близьке їм відродження, та невідповідну його змістові більшовицьку версію життя, задля якої вимагалося заперечувати минувшину, виповнюватися класовою ненавистю. Світ розчахнувся, як писав М. Рильський, «на «так» і «ні» — на «біле і червоне», зумовивши болісне роз-двоєння людської душі. Неприхована правда промовляла у творах «Я (Романтика)» М. Хвильового, «Смерть» Б. Антоненка-Давидовича, «Третя революція» В. Підмогильного, у збірках «Дні» Є. Плужника, «На пожарищі» Д. Фальківського, приго¬ломшувала сучасників масштабами трагедії громадянської війни, спровокованої більшовиками. Література лишилася вірною гуманістичним принципам. Вона зберігала віру в незнищенні духовні цінності, хоч і сама зазнала впливу руйнівних чинників.

Розстріляне відродження

Розстріляне відродження — літературно-мистецьке покоління-20-х — початку 30-х рр. XX ст. в Україні, яке дало високохудожні твори в галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.

Термін «розстріляне відродження» вперше запропонував діас-порний літературознавець Юрій Лавріненко, уживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-1930-х рр. За це десятиліття (1921-1931 рр.) українська культура спромог¬лася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть перева¬жити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 р. в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 р., коли 12—13 травня стався арешт Михайла Ялового й самогубство Миколи Хвильового.

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало З листопада 1937 р. Тоді «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада, також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.

ІІ. Закріплення матеріалу.

1.Зробіть опорний конспект, доповнивши таблиці 1 і 2.

Істотною рисою літератури 1920-х років є співіснування різноманітних літературних угруповань,  багатство стилів, жанрів усередині їх.

Найбільш відомими у цей час були об’єднання “Плуг” і “Гарт”. “Плужани” брали сюжети й теми з сільського життя. Ініціативна група  “Плуга” – С.Пилипенко, І.Сенченко, А.Панів. Сюди належали також А.Головко, О.Копиленко, П.Панч.

“Гарт” (організатор В.Еллан-Блакитний) об’єднував найвідоміших пролетарських письменників, до яких належали І.Микитенко, П.Тичина, В.Сосюра, І.Кулик. згодом “Гарт” розпався через ідеологічні суперечності, потім реорганізувався у ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), засновником якої був М.Хвильовий, першим президентом – М.Яловий, а також ВУСПП (Всеукраїнську спілку пролетарських письменників). На чолі ВУСППу стали “три Івани” –Микитенко, Ле, Кулик.

У 1924 р. В.Підмогильний створює літературну групу “Ланка”, куди ввійшли Є.Плужник, Г.Косинка, Т.Осьмачка, Б.Антоненко-Давидович. Пізніше “Ланка” була реорганізована у МАРС (Майстерня революційного слова).Представники “Ланки”-МАРСу продовжували найкращі традиції класичної літератури, керувалися справжніми духовними цінностями на противагу пролетарській літературі (політизованому мистецтву), яку творили письменники з “Гарту” і “Плугу”.

Серед неформальних об’єднань виділяється товариство вільних поетів-інтелектуалів – неокласики   (1918-1928), які у своїй творчості орієнтувалися на зразки класичної, зокрема античної літератури. Лідером неокласиків став М.Зеров, його однодумцями були талановиті поети М.Рильський, П.Пилипович, М.Драй-Хмара, О.Бургардт.

Таблиця 1

Таблиця 2

 2. Виконайте тест.

Тест. Українська література 1920-1930-х рр