Виховні заходи. Берегині вкраїнського роду

(Під ніжну мелодію учениця читає вірш).

1-а учениця.

Хто коштовності шукає.

Хто – збирає гроші.

Та є перли, кожен знає.

Від багатств дорожчі.

Наша мова, наша пісня.

Туга журавлина.

Рідна хата біля річки

І в лузі калина,

Вишиваний рушничок

І матусі погляд ніжний.

Строгий голос батька,

Поклик дому вічний.

Вишивка, різьба, гончарство,

Писанки-красуні

Роду нашого людського -

Вічні берегині.

(Виконується пісня «Мамо – зоря вечорова»).

Мамо — зоря вечорова

Починалися ми з материнської мови.

Колисали її тополині слова.

Нашу радість і сум, нашу звихрену долю

Материнська любов, як весна зігріва.

Приспів:

Мамо, мамо – зоря вечорова

Мамо, мамо, теплить і пече,

Я до тебе вертаюся знову, ______________2 разм

Щоб схилитись тобі на плече.

 

На розгонних вітрах неспокійного світу

Хай несе нас вперед весняна течія,

І крізь морок невдач сонце мамине світить

І злітає із уст: «Мамо, мамо моя…»

Приспів.

Нам розвиднівся світ з материнської мови,

Нам розвиднівся світ із її доброти,

Материнську печаль, що гірчить полиново,

Материнську сльозу ти собі не прости.

Приспів.

Ведуча. Мати, мама, матуся… Скільки ласки і тепла таїть у собі це слово, бо називає людину, яка завжди для нас найближча, найдобріша, найкра­ща, наймиліша. її очі супроводжують дітей у да­леких життєвих мандрах, материнська ласка гріє нас до старості. Мати вчить мудрості, піклується про нас, дає поради, передає у спадок речі, які. зробила сама: рушники, сорочки. Мати оберігає кожного із нас, усю нашу сім’ю. Ось чому ми на­звали наше свято «Берегині нашого роду*.

Напевно тому, що на священну українську зем­лю прийшла весна національного відродження, виринуло, сповнене глибокого внутрішнього зміс­ту, слово Берегиня. Воно утворилося від дієслова «берегти». Сьогодні й піде мова про те, що саме ми повинні зберігати, не забувати, щоб наша Бе­региня стала для нас священним місцем. З хати Берегині бере початок вся наша Батьківщина.

2-й учень. Рідна домівка… Зігріта теплом мате­ринської любові, яка передається з колисковою піс­нею. А чи багато із нас пам’ятає мамину пісню? На­певно ні. Що ж ми співатимемо своїм дітям? Адже лагідна ніжна колискова вже виховує дитину, ство­рює для неї світ прекрасних ліричних образів.

3-й учень. Багато доріг манить нас у житті, але слово, виспіване мамою в колисковій повертає до рідного дому, якого не можна зрадити, як не можна зрадити Вітчизні, матері. Споконвіку в народі існу­вав звичай: колиску, якою вже не користувалися, зберігали доти, доки люди жили в хаті. А робили колиску із клена, ясена, щоб діти були співучими.

4-й учень. Руки матері колихали нас у колисці, коли ми були маленькими, мати зігрівала нас лас­кою, душевним теплом.

У поетичних колискових живе образ жінки-ма-тері, ніжне серце якої переповнене любов’ю до ди­тини. Колискову пісню можна сприймати лише у співі. Виконується вона спокійно, лагідно, заспо­коюючи маля і допомагаючи йому засинати.

5-й учень.

Заспівай мені, мамо моя.

Як бувало колись над колискою,

Буду слухати, слухати я

І стояти в задумі берізкою.

(Мати підходить до доньки і співає колискову).

Мати.

Спи, засни, моя дитино.

Спи, моє маля.

Ніч іде в гаї, долини.

Трави нахиля.

Хай тобі ця ніч насниться.

Що в очах сія.

Будеш завтра в світ дивитися, _________________________2 рази

зіронько моя.

 

Посміхнись до мене, доню, і зрадію я.

Не хвилину і не днину, я навік твоя.

Опустився вечір знову, очка ти стуляй.

Будеш завтра в світ дивиться,        __________________2рази

зіронько моя.

(Дівчинка підходить до колиски і співає колискову)

Дівчина.

А-а-а-а, люлечки шовкова вервечки.

Золотії бильця, срібні колокільця.

Мальована колисочка, засни мала дитиночка.

Люлі-люлі-люлі, прилетіли гулі

Сіли на воротях в червоних чоботях.

Летіть гулі в хату, дитя колихати.

Люлі-люлі-люлі.

Ведуча. Мама! Прислухайтесь, як ніжно звучить це слово. Недарма у народі живе багато ласкавих, добрих слів про неї. Вони передаються від поко­ління до покоління.

(Учні зачитують прислів’я).

1-й учень. Нема в світі цвіту цвітішого від макі­вочки, нема роду ріднішого від матіночки.

2-й учень. У дитини заболить пальчик, а у ма­тері – серце.

3-й учень. Матері не купити і не заслужити.

4-й учень. Нема того краму, щоб купити маму.

5-й учень. Материн гнів, як весняний сніг — ряс­но впаде та скоро розтане.

6-й учень. Який кущ, така й калина, яка мати, така й дитина.

7-й учень. На сонці добре сидіти, а коло мами . добре жити.

8-й учень. Добре неньці, коли дитина у славі.

1-й учень. Мама й тато проводжають нас до школи.. Мати.

Учися, мій хлопче, відмінником будь!

Люби і поля, і діброви.

І де б ти не був, де б не жив

Не забудь своєї вкраїнської мови!

Ти можеш навчитись чужого звичаю

І мову чужу, наче пісню завчить,

Але і в раю не знайти тобі раю,

Якщо ти не будеш Вітчизною жить!

Якщо позабудеш стежину до хати,

Яку дитинчам навпростець протоптав,

І матір, і рід свій, і слово крилате,

То, значить, чужинцем бездушним ти став.

Ти дітям і правнукам можеш віддати

Живуче коріння — свій батьківський рід, —

Тоді їх ніяким вітрам не зламати,

Ніякій негоді не стьмарити світ.

Батько.

Живи, учись, зростай, мій сину!

В житті обравши путь,

Ти скрізь – у битвах і труді,

Завжди – і в щасті, і в біді

Рідну домівку не забудь!

Син.

Як мені вас не любити,

Батьку рідний, непе,

Та ж ви мене згодували

І дбали про мене.

Та ж ви мене згодували

Щирими руками.

Ой, нема то ніде в світі,

Як в батька і в мами.

Батько розуму навчає.

Мати приголубить,

Ніхто мене так на світі.

Як вони не любить.

Дай же. Боже, щоб я виріс,

В школі гарно вчився,

Щоб я батькові і неньці-

Добре відплатився.

(Батько і мати виконують пісню «Виростеш ти, сину»).

Ведуча. Саме в Берегині в домівці, мати розпо­відала своїй дитині про найдорожче для їхньої ро-дини, вчила своє дитя добру, повазі до старших любові до рідної землі, яка нас годує.

Рідна хата. Оспівана в піснях, оповита легенда-ми та переказами, опоетизована майстрами слова і пензля, вона буде завжди символом добра і надії, її незгасний вогник світитиметься теплом маминої любові, вірою в доброту, високу людяність.

Біла хата, біла сорочка, біла свита. Це станови-ло неодмінну прикмету українця.

2-й учень.

Ой, чия ж то хата, біла-біла

Біля річки тихо, тихо лопотіла

Склала крила у траві, щоб відпочити,

І лишилася назавше в квітах жити?

Пролітали ластівки тут недалечко: –

Ми зів’ємо під віконечком гніздечко.

Пропливала чорна хмара, наче пава,

І дощем густим весняним заспівала,

А я думаю, що ми, коли спимо,

В білій хаті над світами летимо.

І дивується земля: «Ну звідки сон цей?»

Біла хата в рушниках летить до сонця,

Жаль мені садка і річки, й сиву м’яту,

Будем разом пильнувати, нашу хату.

(Лунає пісня «Хата моя, біла хата»).

Ведуча. Дуже любили люди свою хату-Берегиню, прикрашали її і в будні і тим більше до свят. Давайте уявимо цю картину.

(Сценка «Свято іменин»).

Мати. Сьогодні, синочку, в тебе іменини і до нас приїдуть у гості багато твоїх друзів. Тож тре-ба гарно прибрати нашу світлицю. Будеш мені допомагати?

Син. Добре, мамо, буду.

Мати (чіпляючи рушник). От і почепили руш-ник над застільним вікном, а ще треба і над две-рима повісити.

Син (подає рушник). А навіщо стільки? Мати. Так треба, бо обереги, які знаходяться на краях рушника, мають сусідити не тільки над вік-нами, але й над дверима.

Син. Мамо, а про які обереги ви говорите?

Мати. Ти досі їх не бачив? Тоді зачекай трохиі (розвісила рушник, стала віддалік, оглянула нав-коло світлицю) бачиш, наче і небагато зробили, а як гарно стало (до сина). Так ти питаєш про обе-реги (бере сина за руку і сідають поряд на лаву, у руках тримає рушник). Вони ось (показує) на кін-цях рушника. Це такі добрі охоронці нашого жит-тя, обереги бережуть аби до хати-Берегині не захо-дили злі сили, які за повір’ям приносять лихо.

Син. А що означає Берегиня?

Мати. Берегиня, любий мій синочку, – це наша оселя. Усе, що в ній є, що ми нажили, що зберег-ли від своїх батьків та дідусів, чим збагатилися і освятилися – хатнім пожитком, дітьми, піснею, злагодою чи суперечкою, добрим словом у цій хаті. Усе це, щоб ти знав, і є Берегинею.

(Чути стук у двері). Ой, синочку, щось ми з тобою заговорилися, а це вже, напевно, ідуть до-тебе гості.

(Заходять діти).

Діти (разом). Зі святом вітаємо, зі святом іменин!

1-а дівчинка.

Дарую оберіг тобі і прошу пам’ятати -

Ця квітка від полин землі,

де б’є водиця мати.

Як хочеш мудрим ти зрости,

науку мусиш знати,

Що квітку можна із лози

на свято дарувати.

Іменинник.

Цей дарунок дорогий, а для дому він святий,

Спокій, радість береже і від суму стереже.

2-а дівчинка. А я тобі дарую мисочку. Це теж незвичайна річ. Дідусь зробив, а я за його порадою розмалювала її квітами, які оберігають людей від усього злого. Дивись – це волошки – щоб тебе не лякали мавки, а ось чорнобривці, щоб ріс красе-нем і сином був добрим, а ось вусики хмелю із ши­шечками, щоб волосся твоє пишним було, а розум гнучким. На краєчку житні колоски, щоб ти був добрим господарем і мав міцне здоров’я. Як буде тобі колись сумно, то постав перед собою мисочку і скажи: «Я не сумний, а радісний, то хмаринка сум­на по небі блука, р, квіточка діє – тугу розвіє». Бе­режи її як оберіг і вона заступатиме тебе від лиха.

Іменинник. Дякую тобі! (Повертається до мами, яка витирає сльозу). Мамо, мамочко, чому ви не радієте? Дивіться, які гарні подарунки!

Мати. Це не просто подарунки, сину, це – свя­тині. Як добре, що твої друзі нагадали і мені моє дитинство.

Діти (разом). А ми ще не все подарували!

(Підходять хлопчик і дівчинка з вишитою со­рочкою).

1-й хлопчик. Не ми її шили, а бабуся вишивала тобі на здоров’я, щоб добре ріс.

3-я дівчинка.

А ми ниточки всиляли і ґудзики пришивали,

А ще пісеньку бабусі співали.

Імениннику вишиванку білу подаруєм -

Синю стежечку від неба в квітках намалюєм.

1-й хлопчик. Бабуся наказувала, щоб цю ви­шиванку носив у понеділок, вівторок, четвер і обов’язково одягав на чисте тіло, промовляючи:

«Сорочечку одягаю, маму, тата звеселяю.

Від хвороб її ношу і здоров’я бережу».

4-а дівчинка. Ось тобі, друже, хустинка. Я її сама вишивала з правого боку в куточку насіння васильків та корінь любистку зашила.

2-й хлопчик. Прийми від мене сопілочку-чарів-ниченьку, як засумуєш колись, то знай:

Маєш дудочку брати і на дудочці грати.

Ті ніжним співом серце звеселяти!

Іменинник. Чи ще й вірші складаєш?

1-й хлопчик. То не я, то мене тато навчив так казати.

Іменинник. Дякую вам, друзі! Скільки ж добра ви мені надарували.

(Мати з батьком спостерігають, а потім запро­шують сина підійти до столика. Там на вишито­му рушнику лежить вінок із барвінку, перев’язаний блакитною стрічкою, всередині свічечка і склянка з водою. Біля столика стоїть стільчик теж рушни­ком застелений. Тато просить сина сісти, запалює свічку і нахиляє її над водою, промовляючи).

Тато.

Вогнику, вогнику розпечи.

На синочка пошепчи,

Щоб зростав здоровеньким, не хворів.

Тата, маму, друзів веселив!

(Розтоплений віск капає у воду. Батько про­сить сина погасити свічку).

Тато.

Погаси сину, свічку.

Вогник гасне – ти живеш,

В сонця зайчика займеш.,

Як уранці він прийде.

Сон у ліжку пропаде.

Тож вставай і не барись

І на сонечко дивись

Через ці ось намистинки.

Що упали із світлинки.

Добре, синку?

Іменинник. Добре, тату!

Тато. А щоб водиці не боявся і росою умивався, вмиє тебе, мама, щоб було личко чисте і рум’яне (мама миє). Так я кажу, діти?

Діти (разом). Так, так!

Тато. А коли так, то вдягнемо тобі віночок, щоб жив довго наш синочок.

(Мама одягає віночок і веде сина до дітей, які беруть його в коло і співають пісню). Як на свято ішли. Ми віночок знайшли Та не знали де діти, Стали разом радіти. Бо тепер ось який той віночок ясний На голівці лежить, Буде радість в ній жить.

Іменинник.

Хай добре буде, якщо на добро! Хай буде здоров’я, бо так велено!

Мати. За стіл всі сідайте, але пам’ятайте — на свято із радістю йдуть і радість із собою несуть! (Усі виходять)

Ведуча. Найдорожчих гостей в Україні завжди зустрічають піснею,  хлібом-сіллю на вишитому рушникові. Ми вже звикли, що хліб завжди існує в тісному поєднанні з рушником.

А що ж це за оберегти – рушники? (Учні виходять на сцену із рушниками і співа­ють «Пісню про рушник»),

1-й учень. Рушник… Він символізує чистоту почуттів, глибину любові до своїх дітей, щиро простелений близьким людям, друзям, гостям. Оздоблений квітами, птахами, калиною, колоска­ми – все це вишито руками матері. Перед вами рушники наших мам, бабусь.

2-й учень. Рушник на стіні – давній наш зви­чай. Не було жодної оселі в Україні, навіть най-біднішої, яку б не прикрашали рушники. Руш­ник – обличчя оселі, її господині. З рушником, як із хлібом, приходили до породіллі, вшановуючи появу немовляти в родині, під час шлюбу моло­ді ставали на рушник, зустрічали рідних, гостей, проводжали людину в останню путь.

3-й учень. Сучасну оселю в Україні важко уявити без рушників. Тчуть їх і вишивають досі. Для краси у домі, на щастя в ньому, просто так – для душі. Узори на рушниках – то давні, забуті символи: ромб із крапкою всередині – засіяна нива, вазон чи квіт­ка — світове дерево од неба до землі, людська фі­гурка, немов із дитячого малюнка — знак берегині, богині хатнього вогнища. А подивіться, де висять рушники? Над вікнами і над дверима, – на покуті -це обереги від усього злого, що може зайти в дім.

На знак згоди на шлюб дівчина подавала руш­ники старостам, у нього загортали маля, що з’яви­лося на світ. На рушниках опускали домовину.

Бажаючи людям щастя казали: «Хай стелиться вам доля рушниками!».

4-й учень.

З дитинства пам’ятаю рушники,

Що так любовно їх творила мама,

По-українськи хата на святки

Сіяла вишитими рушниками.

На полотні співали солов’ї,

І красувались кетяги калини,

Зелений хміль в’юнився на гіллі.

Зоріли в колосках волошки сині.

Неначе долю вишила свою.

Заплівши в неї промінь світанковий,

Кохання і пісні, і молоду зорю…

Світи мені повік, матусина любове!

5-й учень. А ще матері давали рушник своїм синам, коли вони вирушали у далеку і важку до­рогу, щоб він оберігав їх від біди. З вірою в те, що їх сини залишаться живими, проводжали матері своїх синочків захищати свою Батьківщину. Про­те не всі змогли повернутися до рідної домівки. А матері й досі їх чекають.

(Під мелодію пісні «Журавлі» учень декламує).

7-й учень.

Ім’я тобі — солдатська мати.

Сльози і біль твої в серці у мене,

Знаю, тяжко сина не чекати.

Вірю в силу твою, рідна нене.

Ведуча. Я розповім вам про одну із тисяч сол­датських мазерів. У селі на Сокальщині жила мати. Щаслива була мати, бо мала чотирьох си-нів-красенів; Івана, Федора, Олександра, Василя. Підросли сини. Як вони гарно співали, жити б та радіти. Але… почалася війна. Один за одним піш­ли захищати свою Вітчизну сини. А для матері настали дні й ночі чекання. З острахом і надією зустрічала поштаря: з якою звісткою прийшов до неї? З одним із синів їй пощастило побачитись. Федір визволяв своє село і заїхав додому. Не було меж материнській радості, а тут уже і прощан­ня. Запам’яталося людям: біжить за танком мати, волосся розсипалося, простягла руки і кричить: «Синку, синочку, хліб забув!». Посміхнувся син, помахав на прощання рукою, до матері полетіли слова: «Повернуся, мамо…».

Не повернувся Федір, не повернувся Іван, не по­вернувся Олександр, не повернувся Василь… За­кінчилась війна. А мати ще довго ходила пішки на далеку залізничну станцію зустрічати синів. І як тільки витримало її серце?

(Чотири хлопчики під музику пісні «Журавлі» виходять на сцену із вишитими сорочками, ли­нуть слова).

1-й хлопець.

Опустився вечір на крило лелече,

Що в імлі біліє на високій хаті,

Похилився вечір матері на плечі.

Що іде в дорогу сина зустрічати.

Ой вертай, синочку, ой вертай, синочку.

Хоч на старість гляну в очі голубі.

Ой вертай, синочку, ой вертай, синочку,

Не одну сорочку вишила тобі.

(Після слів хлопчики кладуть сорочки на стіл, де горять чотири свічки).

(Лунає пісня «Журавка» ).

1-й учень. Невтомні материнські руки. Не було либонь такого, чого б вони не вміли. І завжди пахли чимось знайомим, домашнім: свіжовипра-сованою білизною, хлібом, м’ятою, любистком. Та ніколи не розлучалися мами із піснею. Адже ро­динна пісня – це також оберіг.

(Кілька родин виконують свої улюблені пісні).

2-й учень.

Я прокидаюся рано і зразу, хоч ще не встаю, Тільки спросоння погляну – бачу родину свою: Мати - досвітня пташина, з досвітку вік не зімкне, Ходить по хаті навшпиньки, щоб не збудити мене. Батько – то сонечко рідне, сонечко ясне, земне, Слово його заповітне гріє і живить мене.

(Лунає пісня «Батьку, лебедю білий»).

3-й учень. А чи не справжнім домашнім оберегом для кожного з нас повинні бути портрети батька і ма­тері, обрамлені рушниками? Будемо відвертими – не завжди ми знаходимо місце для них, а більше заві­шуємо стіни всякою всячиною. А з цього починаєть­ся повага до свого роду, до своїх батьків. Забули ми подекуди і шанобливе звертання до батьків на «Ви».

Ведуча. Промайне 10, 20, 50 років, зітруться у вашій пам’яті багато подій, забудуться люди, зу-стрічі. Але щоб не трапилося у житті, ви завжди повертатиметеся у світ свого дитинства до рідної Берегині, до своїх батька і матері.

(Лунає пісня «Батько і Мати»).

Ведуча. Підводячи підсумки нашого заняття, хочеться висловити сподівання, що ви берегтиме­те все, що вас оточує. Адже мамина пісня, бабуси­на вишиванка, батькова хата, портрети на стінах найдорожчих людей, рушники, нєзамулена бать­ківська криниця – все це наша родовідна пам’ять, наші символи, наші обереги, наша історія, часто сумна, але в основі своїй велична.

Шануйте те, що батько і матір залишили для вас, трудіться більше і, якщо не вийде вам жити в рідному домі – може, тісно, незручно там, а може, великі справи будете вершити вдалині від нього, то хоч приїдьте, погляньте, провідайте те подвір’я, на якому пройшли ваші перші весни, напийтеся води з криниці, яку мостили  жила-ві руки батька, віддайте хвилину пам’яті перед цими святими оберегами дитинства вашого. Це вам знадобиться для серця, для душі, для вашої щоденної праці.

Не забудьте, про що ми говорили, розкажіте згодом своїм дітям, рідним.

Пам’ятайте, хто ми, чиїх батьків сини і дочки.

(Усі учасники свята виходять на сцену. Лунає пісня «Родина»).