Розділ. Риторика

Тема. Полеміка у професійному спілкуванні. Полемічні прийоми. Етика полемічної майстерності

І. Опрацювання навчального матеріалу

Полеміка – суперечка, переважно під час з’ясування питань у політичній, діловій, літературній чи художній сферах. Це різновид суперечки, що вирізняється тим, що основні зусилля її учасників спрямовані на утвердження свого погляду на обговорюване питання. У полеміці завжди має бути визначена теза, що виступає предметом суперечки, певна змістовна зв’язність, яка передбачає увагу до аргументів протилежної сторони, черговість виступів учасників суперечки.

Полеміка як різновид спілкування, що відбувається у формі інтелектуального двобою, виконує соціальну (механізм прийняття рішень), інформаційну (інтенсивний обмін інформацією) та інтелектуальну (суперечка – єдиний тренажер людського розуму) функції.

Основне завдання полеміки – утвердження однієї з протилежних позицій, проте необхідно пам’ятати, що головним у суперечці є досягнення істини. У полеміці неприпустимі некоректні прийоми (підміна тези, аргумент до сили чи до невігластва, використання хибних і недоведених аргументів). У полеміці важливе значення мають, зокрема, ініціатива, нав’язування свого сценарію обговорення теми, раптовість у використанні доведення, вибір найбільш вдалого часу для викладення вирішальних аргументів.

 Полемічні прийоми

Гумор та Іронія посилюють емоційний вплив на слухачів, допомагають “розрядити” напружену атмосферу.

Прийом бумеранга – “бий ворога його ж зброєю”: полягає в тому, що теза чи аргумент обертається проти того, хто їх висловив.

Зведення до абсурду. Демонструється хибність тези, оскільки наслідки, що випливають з неї, суперечать дійсності.

Атака запитаннями. У суперечці важливо ставити запитання: відповідати завжди складніше, ніж запитувати. Мета цього прийому – перехопити ініціативу, ускладнити становище опонента.

У багатьох сферах професійної діяльності людини, що проходить у системі “людина – людина”, можливе проведення полеміки, учасники якої послуговуються загальноприйнятими полемічними прийомами й дотримуються визначених правил.

Правила проведення полеміки

1. Не слід сперечатися без особливої необхідності. Якщо ε можливість досягти згоди без суперечки, треба її використовувати.
2. Суперечка може виникнути лише за наявності несумісних уявлень про один і той самий об’єкт, явище.
3. Можна обговорювати тільки те питання, яке добре знають обидві сторони. А
4. Будь-яка суперечка повинна мати свою чітко визначену тему й предмет.

5. Необхідно узгодити з опонентом предмет суперечки й порядок ведення полеміки.
6. Не відхилятися від обговорюваної теми й не змінювати предмет обговорення.
7. Не допускати переходу “на особистості”. Замість обґрунтування тези не намагатися звернутися до почуттів і настрою слухачів: оцінюють не вчинки людини, а її позитивні й негативні риси.
8. Не приписувати опонентові використання некоректних прийомів ведення суперечки.
9. Виявляти принциповість, але не впертість.
10. Дотримуватися етики ведення полеміки: спокій, витримка, доброзичливість, повага й толерантне ставлення опонентів один до одного.

Техніка аргументації

Аргументація – це інтелектуальна діяльність з аналізу і створення доказів, необхідних для усіх подальших суджень.

Аргументи – докази, які учасники суперечки використовують для переконання партнерів у своїй правоті. Аргументи поділяють на такі групи:

• аргументи раціональні – “аргументи до справи”;
• аргументи ірраціональні (психологічні) – “аргументи до людини”. Л. І. Мацько зауважує, що кожен учасник спілкування повинен знати основні критерії добору аргументів:
• міцний зв’язок з тезою – аргумент має бути спрямований саме на цю тезу, а не розпорошуватися на всі;
• істинність, вірогідність доказу;
• орієнтація на обрану аудиторію;
• паралельне використання аргументів “за” і “проти”, виваженість доказів для того, щоб переконатися в перевазі істинних;
• образна форма аргументації, оскільки це сприяє більш інтенсивній активізації пізнавальної діяльності слухачів.

Сучасні дослідники виділяють такі джерела отримання аргументів: фанти, авторитети, відомі істинні судження

Факти – найбільш надійний вид аргументів. Узагальнюючи факти, слід пам’ятати:

• якщо доповідачеві відомі всі факти, що повністю розкривають аналізоване явище, і він використовує ці фактичні відомості для подальших висновків, то він діє за допомогою так званої “повної” індукції;
• зазвичай учаснику суперечки відомі типові й конкретні випадки, які він узагальнює висновком про всю сукупність таких випадків (“неповна індукція”); доводячи, необхідно аналізувати всі доступні факти. Авторитети. Звернення до авторитетів – один із найбільш поширених видів аргументів у суперечці. Якщо використовувати посилання на авторитети як докази, необхідно пам’ятати про те, що авторитети повинні бути прийнятними в цій аудиторії, тобто вони насправді повинні мати високий статус.

Відомі істинні судження Це закони, теорії, аксіоми, традиційно прийняті в певній людській спільноті як беззаперечно правильні.

Дібравши аргументи, необхідно оцінити їхню силу. У риториці суперечки аргументи розрізняють за силою:

• вичерпні: доказ, який повністю доводить правоту певної думки, виявляється рідко; у суперечці його рекомендують висувати як завершальний удар по позиціях супротивника;
• головні: у суперечці висуваються постійно, в найбільш зручній ситуації; допоміжні докази висуваються як доповнення до головних;
• суперечливі: такі факти, які можна використовувати і “за”, і “проти” позиції, що доводиться; такі аргументи слід використовувати дуже обережно;
• запасні: рекомендується не всі докази використовувати в процесі суперечки.

Важливо не лише вміло дібрати аргументи в суперечці, але й правильно їх використовувати у структурі доведення.

Логічне доведення тричленне:

• теза (судження, істинність якого доводять);
• аргументи;
• логічний зв’язок між ними (демонстрації).

Отже, аргументація – це майстерний добір переконливих доказів. Основа аргументації – складна логічна операція, що є комбінацією суджень як елементів доказу: теза – аргумент – демонстрація.

ІІ.Закріплення матеріалу.

Прочитаайте текст. Запишіть перераховані в ньому прийоми полеміки  та різновиди питань, які можна використовувати у полеміці 

У процесі полеміки використовують різні прийоми. Дуже добре, якщо сторона, яка стоїть на правильних позиціях, зможе передбачити можливі заперечення протилежної сторони і навіть відкрито висловити це передбачення: “нам скажуть…”, “тут нам можуть, мабуть, заперечити…” і т. ін.

Дозволеним у полеміці с прийом доведення аргументів опонента до абсурду. Буцімто стаючи на його місце, мовби договорюючи за нього, можна показати, до якої безвиході за логікою приведуть його безпідставні судження. Між іншим, до цього прийому і зводилася сократова іронія.

Можна використовувати прийом “відтягнути заперечення”.

Він означає, що заперечення можна, хоча і не бажано, трохи відтягувати, якщо з якихось причин (розгубленість, безпам’ятність) у цей момент немає сил одразу заперечити і необхідний деякий час, щоб зібратися з думками. Зрозуміло, бажано бити одразу по головних і сильних аргументах противника. Але якщо проти них не знайшлося миттєвих вагомих заперечень, потрібно спочатку спростовувати другорядні докази, а потім, зібравши сили, спрямувати удар на головні.

У полеміці можна використовувати прийом “заковтування гачка”, суть якого полягає в наведенні доказів на користь супротивника (з якими той згодний), а потім – несподівана демонстрація їх неспроможності.

Усі ці прийоми вважають припустимими, їх можна використовувати в публічній суперечці. Їх застосування не заважає з’ясуванню істини, не компрометує опонента.

Щоб розраховувати на успіх у полеміці, потрібно також мати чітке уявлення про логічну структуру і види запитань та відповідей, про специфіку їх застосування в суперечці.

Спочатку слід охарактеризувати різні види запитань.

Відомо, що проблеми формулюються у вигляді запитань., Усі запитання щодо їх логічної структури і ролі можна віднести до двох видів. Перший вид – це запитання, що уточнюють, або закриті запитання, які спрямовані на з’ясування істинності чи хибності висловленого в них судження. Граматичною ознакою закритих запитань є наявність у реченні частки “чи”: “Чи правильно, що…?”. Оскільки в запитанні цього виду вже міститься | судження, яке цікавить, то пошук відповіді завжди обмежений двома альтернативами: “так” чи “ні”. Вони ведуть до створення напруженої атмосфери в бесіді, оскільки різко звужують “простір і для маневру” у співбесідника. Такі запитання можна застосувати разом з чітко визначеною мстою. Ці запитання спрямовують думки співрозмовника в одному, установленому нами напрямку і націлені безпосередньо на прийняття рішення.

Закриті запитання мають значний вплив і добре заміняють усі констатації і ствердження. У цьому плані найбільш вражаючими є так звані двійні закриті запитання, наприклад: “Чи

Слід призначити нашу зустріч вже на цей тиждень, чи перенесемо її на наступний?” Таїса форма запитання пропонує співрозмовнику і третю можливість – довгу відстрочку. У постановці подібних питань криється небезпека, що в співрозмовника складається враження, мовби його допитують, центр навантаження бесіди зміщується в наш бік, а співбесідник не має можливості висловлювати розширену думку.

Закриті запитання рекомендується задавати не тоді, коли нам потрібно отримати інформацію, а тільки в тих випадках, коли хочемо прискорити отримання згоди чи підтвердження раніше досягнутої домовленості (наприклад: “Чи згодні Ви, що…?”).

Другий вид – запитання, що заповнюють прогалини знань, або відкриті запитання. Вони спрямовані на з’ясування нових властивостей і якостей предметів та явищ, які цікавлять слухачів. Граматична ознака таких запитань міститься в наявності в них запитальних слів: хто, що, де, коли, як і т. ін. На ці питання неможливо відповісти “так” чи “ні”, вони потребують пояснення. Вони містять слова “що”, “хто”, “як”, “скільки”, “чому”. Приклади таких запитань:

– Яка Ваша думка з цього питання?

– Яким чином Ви дійшли такого висновку?

ІІІ.Домашнє завдання

Скласти текст полемічної розмови “Права й обов’язки громадян”