Розділ. Установлення й утвердження комуністичного тоталітарного режиму в Україні.

Тема.Розвиток культури та ідеологізація національно-культурного життя в 1920-1930-х рр.(2 уроки)

І. Опрацювання навчального матеріалу.

1. Ідеологізація національно-культурного життя.

Перемігши у громадянській війні, незважаючи на розруху і злиденне становище населення, більшовики не залишали поза увагою питання культури. Однією зі складових частин проголошеної утопічної мети – побудувати комуністичне суспільство була «культурна революція». Комуністичну ідеологію влада прагнула насаджувати, використовуючи усі засоби.

Означений період у розвитку культури, як і суспільства загалом, був суперечливим. Історики виокремлюють два етапи: 1920-ті рр. – доба українізації, та 1930-ті рр. — період утвердження тотального контролю за культурними процесами, масових репресій проти наукової та культурної еліти України. У роки непу влада не обмежувала свободи художньої творчості, принаймні поки та не закликала до відкритого конфлікту з режимом. Це був час культурного новаторства й один із найяскравіших і найпродуктивніших періодів у історії української культури.

Натомість із 1930-х рр. у розвитку культури посилилися консервативні тенденції, причому на першому плані завжди були свято й оптимізм. «Жити стало краще, товариші. Жити стало веселіше», — заявив Й. Сталін 1935 року, і за ним рефреном це повторювала уся радянська культура. Того ж таки року повернули заборонену раніше новорічну ялинку, що започаткувало нову традицію радянської новорічної ялинки. Як і усі громадяни СРСР, українці раділи подвигам пілотів, ходили на паради фізкультурників та співали пісні з нових звукових (раніше були німі) фільмів. Сталінський режим дедалі більше ототожнював себе з російською мовою і російською традицією, а українську культуру почали відсувати на задній план.

Київ, вул. В. Городецького (за більшовиків вул. К. Маркса)

Газети 1930-х рр. вихваляли індустріалізацію, колективізацію та боротьбу з неписьменністю, завдяки яким Україна «вийшла з пітьми відсталості і вступила у світлу епоху соціалізму». В офіційній пропаганді не було місця темним сторонам сталінізму — неефективній командній економіці, де переважала важка промисловість, зруйнованому сільському господарству, яке мусили тягнути на собі безправні колгоспники, а також політичній догідливості — наслідку терору. Неможливо було відкрито говорити про голод. Сталінський режим знищив дві соціальні групи, які традиційно слугували опорою національного руху, — селянство та інтелігенцію. По селянах ударили колективізація і Голодомор, інтелігенція стала жертвою сталінських репресій. У 1934 р. столицю України перенесли із Харкова до Києва. Як зазначало партійне керівництво, переїзд був обумовлений необхідністю «наближення уряду України, центрального партійного й радянського апаратів до найважливіших сільськогосподарських районів, розташованих на Правобережжі, а також для подальшого швидкого розвитку національно-культурного будівництва на базі індустріалізації і колективізації».

2. Освіта.

Із-поміж основних пріоритетів у царині культури була освіта. Першочерговим завданням освітньої політики стала ліквідація неписьменності, позаяк на початку 1920-х рр. більш як половина населення України не вміли читати і писати. Щоб подолати неписьменність, утворювали мережу шкіл ліквідації неписьменності (лікнепи), в яких вчитися грамоти зобов’язували всіх осіб віком від 8 до 50 років.

Громадяни, котрі мали певний освітній рівень, були учителями. Одночасно з навчанням органи влади цілеспрямовано поширювали комуністичні ідеї. Усі навчальні посібники, преса, художня література були пройняті політичним змістом. Боротьба із неписьменністю виявилася результативною. Уже наприкінці 1920-х рр. основи грамоти опанувала більша частина населення, а на 1939 р. лише 15% жителів віком до 50 років були неписьменними. Однак освітній рівень населення залишався низьким. У лікнепах навчали лише азам грамоти.

Більшовики ліквідували елітарну гімназійну освіту, і фактично відбувся перехід до примітивної трудової школи.

Водночас влада реформувала систему освіти. У 1930 р. було запроваджене обов’язкове початкове навчання. З 1934 р. діяла єдина структура загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (семирічне) і середня (десятирічне). Вже у 1932/1933 навчальному році 98% дітей шкільного віку навчалися. Розпочалося будівництво шкіл. За доби українізації 80% учнів в УСРР ходили в українські школи. Представники інших народів, які населяли Україну, мали свої школи: російські, єврейські, польські, німецькі, болгарські, молдавські, татарські тощо. У цей час в Україні діяли 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 — єврейською, 31 — татарською. Однак зі згортанням коренізації, наприкінці 1930-х рр., більшість із них перевели на українську або російську мову навчання. Водночас запровадили обов’язкове вивчення російської мови. Посилився політичний вплив на учнівську молодь через діяльність піонерських та комсомольських організацій, які були створені у кожній школі.

Неписьменна дитина — ганьба для матері. Плакат І. Громницького. 1930 р.

В. Седляр. «У школі лікнепу». Межа 1920-1930-х рр.

Вишу освіту в УСРР надавали технікуми, інститути. У технікумах готували фахівців із вузьких спеціальностей. Уже у процесі роботи, маючи стаж, випускник міг стати економістом, інженером, агрономом тощо. В інститутах надавали кваліфікацію адміністраторів, менеджерів. Вчителів для професійних шкіл та старших класів готували інститути народної освіти, створені більшовиками на базі історико-філологічних та фізико-математичних факультетів університетів, які були закриті владою. Загальна тенденція у розвитку вищої школи виразилась у зростанні чисельності вишів із 19 у 1914 р. до 129 — у 1939-му. Відбір студентів здійснювався на основі класового принципу. Постійно перевірявся склад студентів, неблагонадійних відраховували. Упродовж 1933 р. були відновлені університети в Києві, Одесі, Харкові. З 1935 р. скасували обмеження, пов’язані із соціальним походженням абітурієнтів. Однак, поряд з успіхами, формування нової генерації інтелігенції супроводжувалося й значними втратами. Її загальний кваліфікаційно-професійний рівень знизився. Була остаточно порушена інтелектуальна й моральна спадковість нової і старої інтелігенції. Притаманні демократичній більшості інтелігенції дореволюційної доби творче начало, гуманізм, милосердя, благородство, критичний дух не мали підґрунтя для розвитку в нових умовах, позаяк адміністративно-командна система не була зацікавлена у формуванні творчих особистостей. Вона потребувала бездумного виконавця, «гвинтика», який не допускав і тіні сумніву в мудрості вождів, був глибоко переконаний, що створений у СРСР соціально-економічний і політичний лад — найкращий із усіх можливих. Відтак серед інтелігенції поширювалися безпринципність, фабрикування доносів, наклепницьких заяв тощо. Ті, хто прагнув зберегти свої переконання і моральні принципи, викликали підозру, часто ставали жертвами репресій, втрачали свободу й життя.

3. Наука.

Наукові дослідження у різних галузях координувала Всеукраїнська академія наук (ВУАН, а з 1936 р. — Академія наук УРСР).

Від початку 1920-х рр. ВУАН дедалі більше ставала державною установою. її діяльність жорстко регламентували партійні органи. Всі інші наукові установи, зокрема Українське наукове товариство, були ліквідовані або підпорядковані їй. Визначальною тенденцією стало одержавлення науки та її ідеологізація. У першій половині 1930-х рр. ВУАН реорганізували: ліквідували відділи, секції, кафедри, комісії, і Академія перетворилася на асоціацію науково-дослідних інститутів. Характер ідейних, кадрових та організаційних змін у науці, особливо в гуманітарній, визначало державно-партійне керівництво. Головним критерієм оцінки науковця була насамперед відданість партії і владі, а не його наукові здібності. Попри це, у науковому середовищі збереглася усталена академічна традиція, яка уособлювала безперервність наукового пошуку: учні продовжували дослідження своїх учителів, важливу роль відігравали визнані наукові авторитети, відбувалася природна зміна поколінь.

Лев Ландау

Левко Симиренко

Дослідницьку діяльність проводили відомі в СРСР і за кордоном наукові колективи. У сфері гуманітарних студій визначальна роль належала ученим історико-філологічного відділу: Михайлу Грушевському, Агатангелу Кримському,

Сергію Єфремову, Дмитру Багалію, Володимиру Перетцу та соціально-економічної секції, очолюваної істориком Миколою Василенком та економістом Костянтином Воблим. Інститутом демографії і статистики — першою у світі науково-дослідною установою з проблем демографії — керував Михайло Птуха. В Україні працював талановитий математик — Дмитро Граве, новий напрямок — нелінійну математику — започаткували Микола Крилов та Микола Боголюбов. На 1920—1930-ті рр. припала наукова творчість талановитого вченого, винахідника Юрія Кондратюка.

Його розробки з теорії космічних польотів вже у 1920-ті рр. використовували спеціалісти радянського ракетобудування, а теоретичні гіпотези — згодом у США при підготовці польотів на Місяць. Плідно працювали науковці створеного у 1932 р. Інституту електрозварювання ВУАН під керівництвом Євгена Патона. Вони розробили ефективний спосіб автоматичного електрозварювання під флюсом, який уперше у світовій практиці був застосований на Дніпробуді. Важливе значення для розвитку галузей науки мали праці ученого-садівника Левка Симиренка, біохіміка Олександра Палладіна, патофізіолога Олександра Богомольця, епідеміолога Данила Заболотного, медиків Володимира Філатова, Миколи Стражеска, генетиків та селекціонерів Миколи Холодного, Андрія Сапєгіна і Василя Юр’єва. Визнаним центром теоретичної і практичної фізики став Український фізико-технічний інститут (УФТІ), створений у Харкові 1928 р. В 1931-1932 рр. тут працював організатор і керівник робіт у галузі атомної науки Ігор Курчатов, розпочинав діяльність відомий фізик-теоретик, лауреат Нобелівської премії (1962 р.) Лев Ландау, автор класичної роботи з кінетичної теорії плазми. У 1932 р. науковці інституту вперше в СРСР штучно розщепили атом літію.

Євген Патон

Проте вчені України, як й інші категорії інтелігенції, зазнали жорстоких переслідувань. Процесом проти СВУ влада нанесла удар по академічній гуманістиці, позаяк репресованими були мовознавці, літературознавці, історики — ті, хто творив сучасну українську літературну мову і правопис, — отже, виявилися першорядними ворогами. Внаслідок наклепу були репресовані й загинули академіки ВУАН геолог Микола Світальський, генетик Ізраель Агол. У 1937 р. заарештували корифея української математики Михайла Кравчука. Влада не забула його відмову виступити в 1930 р. у ролі громадського обвинувачувана на процесі СВУ. Переслідувань зазнав Ю. Кондратюк, який і в засланні продовжував наукову роботу. Важко доводилося представникам суспільних наук. Тут насаджували догматизм, жорстоко переслідували найменше відхилення від марксизму. Був репресований один із відомих істориків-марксистів, академік ВУАН Матвій Яворський, погляди якого проголошені «націоналістичними». Як «немарксистські буржуазно-націоналістичні» були оцінені твори Михайла Грушевського, котрий у 1924 р. повернувся з еміграції в Україну, щоби своїми знаннями та досвідом сприяти становленню молодої української історичної науки. Його примусили переїхати до Москви. По суті, це було заслання. Зазнали переслідувань і були репресовані філософ Семен Семковський, знавець давньоукраїнського письменства, академік Володимир Перетц, літературознавець, член-кореспондент ВУАН Євген Шабліовський, сотні менш відомих суспільствознавців України. Поступово старі кадри української науки, за винятком поодиноких особистостей, були в основному знищені. Жертвами сталінських репресій у 1930-ті рр. стали тисячі працівників наукових закладів і вишівських учених. Отже, два десятиріччя вмістили у собі водночас і масштабні досягнення українських учених, і драматичні випробування, що випали на долю багатьох науковців, котрі невинно постраждали, ставши жертвами сталінських репресії).

Перегляньте:

https://youtu.be/8RHlh4Iy6kg

4. Література, мистецтво

«Розстріляне відродження» — нищення молодих представників української культури, літераторів і митців, звинувачених в українському буржуазному націоналізмі. Загалом було репресовано понад 500 осіб.

Одним із прикладів терору є розправа з учасниками з’їзду кобзарів і лірників в 1934 р. У ЦК КП(б)У було висловлено думку, що кобза й бандура є класово ворожими інструментами, оскільки «орієнтують музичний фронт на часи гетьманів та козацької романтики».

Учасників з’їзду (майже 300 осіб) було заарештовано та розстріляно. Так радянська влада розправилася з тими, хто оспівував визвольну боротьбу українського народу й не хотів слідувати методу соціалістичного реалізму в мистецтві.

Перегляньте презентацію за посиланням:

https://gdz4you.com/prezentaciyi/istoriya-ukrayiny/rozstrilyane-vidrodzhennya-13940/

5. Релігійне життя.

 З  1922  року  почалося  жорстке  протистояння  між владою і церквою.

Швидкий успіх УАПЦ занепокоїв більшовицьке керівництво. До того ж УАПЦ критично ставилась до радянської влади. Спочатку власті намагались розкласти церкву зсередини, підтримуючи розкольницькі церковні організації. У 1924 р. з’явилась “Діяльна Христова церква” (ДХЦ), на чолі якої став М. Мороз з осередком у Михайлівському монастирі у Києві. Але вона виявилась нежиттєздатною і у 1927 р. припинила своє існування. У 1925 р. виникає “Соборно-єпископальна церква” під проводом Феофіла Булдовського. Ця церква була лояльнішою до радянської влади, але відстоювала українську церковну незалежність.

Незважаючи на всі перешкоди, УАПЦ залишалась найвпливовішою українською церквою.

Наприкінці 20-х років влада перейшла у відкритий наступ проти УАПЦ. У жовтні 1927 р. під тиском Державного політичного управління (ДПУ) було усунуто і заарештовано митрополита УАПЦ В. Липківського. Він був звинувачений в українському націоналізмі. У зв’язку з процесом “Спілки визволення України” УАПЦ була звинувачена в антирадянській діяльності. Введений у дію 1928 р. Адміністративний кодекс УСРР містив розділ “Правила про культи”. Аналогічні документи, які фактично скасовували право на свободу совісті і віросповідань, в інших союзних республіках були прийняті лише через рік.

Митрополит УАПЦ В.Липківський

З  1929  р.  починається  масове  закриття  церковних  будівель.  Їх  або  руйнують,  бо віддають під потреби держави. Після тривалих політичних протистоянь у 1930 р. Українська автокефальна православна церква припинила своє існування.

Протягом  1930-х  років  тривало  активне  знищення  релігійної  сфери. Тепер партія була націлена не лише на фізичне знищення духовенства як ворожого класу, носія неприйнятної для більшовизму ідеології, а й на ліквідацію церкви загалом як “чужого” пролетарським ідеям, шкідливого утворення. Розгорнулася кривава розправа над священиками, церковним керівництвом. Було заарештовано близько 2000 священиків і майже всіх ієрархів УАПЦ, у т. ч. митрополитів В. Липківського, М. Борецького, І. Павловського. В другій половині 30-х років в Україні не залишилося жодної парафії з українською мовою богослужіння. Смертю мучеників загинули тисячі представників інших напрямів у християнстві та інших релігійних конфесій України. Свідченням  тому були не лише законодавчі акти, які жорстко обмежували діяльність релігійних організацій.

Заборонялась  будь-яка  релігійна  діяльність.  Священнослужителі  мали  можливість  служити тільки у культових спорудах і будинках віруючих. Заборонили і створення біблійних гуртків і товариств. Слова «піп», «куркуль», «петлюрівець» сприймались як синоніми. А з 1933 р. релігійні організації проголошуються ще й “оплотами фашизму”. Це стає моральним обґрунтуванням подальшого розгортання репресій, спрямованих на остаточне викорінення релігії як ворожої ідеології.

Друга п’ятирічка була оголошена “п’ятирічкою знищення релігії”. У 1934-1935 рр. розгорнулося здійснення плану масового нищення культових споруд. Жертвами цього варварства радянської влади стали численні пам’ятки церковної архітектури України. Серед них Михайлівський Золотоверхий собор, Микільський військовий собор, Трисвятительська церква, Богоявленський собор Братського монастиря і церква Успіння Богородиці (Пирогоща) у Києві, Свято-Миколаївський монастир у Харкові, Покровський собор у Запоріжжі, Успенський собор у Полтаві. Тисячі культових споруд стояли пустками чи були перетворені на склади, кінотеатри, божевільні і навіть в’язниці. Ця кампанія мала сумні наслідки: в Україні на середину 30-х років залишилось порівняно з 1913 р. лише 9% церковних споруд.

Пануючий державний атеїзм посилював вплив на населення більшовицької партії, але разом з тим спричиняв глибокі моральні деформації в суспільстві, зростання бездуховності.

Релігійне життя в 1930-х рр.