Виховні заходи. Свято рідної мови (Літературно музична композиція)

Зал святково прикрашений рушниками, кетягами калини, колоссям, плакатами,
стіннівками («Мова моя калинова», «Цікава граматика», «З історії слів», «Діалектизми нашого краю», «Веселі фразеологізми», «Правила в малюнках», «Поетичне слово тощо), плакатами. На плакатах слова:
Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється-ожива, Як їх почує!.. (Тарас Шевченко)
«Найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування» (Панас Мирний).
«Мова така ж жива істота, як і народ, що її витворив, і коли він кине свою мову, то вже буде смерть задля його душі, смерть задля всього того, чим він відрізнявся від других людей…» (Панас Мирний).
«Та в мене є надія, що наша літературна мова, як молоде вино, очиститься з часом од шумовиння і стане прозорою і міцною» (Михайло Коцюбинський).
Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її, вічно живу і нову, і мову її солов’їну. (Володимир Сосюра).
«Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе» (Олесь Гончар).

 

Під звуки ліричної пісні на сцену виходять ведучі.

Ведуча.    Щиро вітаємо всіх гостей і запрошуємо на наше свято рідної мови.

 

Мово моя українська,
Батьківська, материнська,
Я знаю тебе не вивчену —
Просту, домашню, звичну,
Не з-за морів покликану,
Не з словників насмикану.
Ти у мені із кореня,
Полем мені наговорена,
Дзвоном коси прокована,
В чистій воді смакована,
Болем очей продивлена,
Смутком багать продимлена,
З хлібом у душу всмоктана,
В поті людськім намокнута,
З кров’ю моєю змішана
І аж до скону залишена
В серці моїм. Ти звеш сюди
Добрих людей до бесіди.

 

Звучить пісня «Рідна мова» —
муз. Павла Дворського, сл. Григорія Вієру.

Ведучий.       Мова — краса спілкування,
Мова — як сонце ясне,
Мова — то предків надбання,
Мова — багатство моє.
Мова — то чиста криниця,
Де б’є, мов сльоза, джерело,
Мова — це наша світлиця,
Вона — як добірне зерно.
Мова — державна перлина,
Нею завжди дорожіть:
Без мови немає країни —
Мову, як матір, любіть. (Ф. Пантов)
Ведуча.
В землі віки лежала мова
І врешті вибилась на світ.
О мово, ночі колискова!
Прийми мій радісний привіт.
Навік пройшла пора безславна…
Цвіти і сяй, моя державна…(Олександр Олесь)
Читець 1.   (О. Мілов. «Заклинання».)
Що я ціную понад усе?
Слово, що правду нетлінну несе,
Можна на нього накинути пута,
Тільки ж від совісті не відвернути.
Мова шовкова, батьківська дяка,
Мовцеві з ходу — тавро селюка.
Мову сусідню велику псують,
Не перейнявши взірець, її суть.
Що це? Чи світу приходить кінець,
Чи перевівся народ нанівець,
Чи благоглупість уже — наша суть,
Чи нам до розуму вже не вернуть?
Я не лякаю і не повчаю.
Вірю у слово правдиве — без краю.
Ним — заклинаю.
Читець 2. (Ю. Рибчинський «Наша мова»)

Мова, наша мова —
Мова кольорова,
В ній гроза травнева
Й тиша вечорова.
Мова, наша мова —
Літ минулих повість,
Вічно юна мудрість,
Сива наша совість.
Мова, наша мова,
Мрійнику — жар-птиця,
Грішнику — спокута,
Спраглому — криниця,
А для мене, мово,
Ти, мов синє море,
У якому тоне
І печаль, і горе.
Мова, наша мова —
Пісня стоголоса,
Нею мріють весни,
Нею плаче осінь.
Нею марять зими,
Нею кличе літо.
В ній криваві рими
Й сльози «Заповіту».
Я без тебе, мово, —
Без зерна полова,
Соняшник без сонця,
Без птахів діброва.
Як вогонь у серці,
Я несу в майбутнє
Невгасиму мову,
Слово незабутнє.

Ведучий.
Слова летять у душу, як лебідки,
І пахнуть п’янко житом і росою,
Калиною, цілющою травою,
Вербички юної дівочою косою…
Ведуча
Слова летять у душу, як лебідки,
О Боже, це неждане щастя звідки?!
Чи ненькою дароване, весною,
Чи сивих предків піснею дзвінкою? (І. Редчиць)

Виконується пісня.
Ведучий.   Так, із сивої глибини віків бере початок наїла мова. Шлях її розвитку — це тернистий шлях боротьби. Багато, дуже багато жорстоких літ і століть пережила наша рідна, наша невмируща мова, мужньо знісши і витерпівши наругу і найлютіших царських сатрапів та посіпак шляхетсько-панських, і своїх панів та підпанків недолугих, і запопадливих партійних функціонерів…
Читець 1.
Цареві блазні і кати,
Раби на розум і на вдачу,
В ярмо хотіли запрягти
її, як дух степів, гарячу.
І осліпити, й повести
На чорні торжища, незрячу…
Читець 2.
Ти вся порубана була,
Як Федір у степу безрідний,
І волочила два крила
Під царських маршів тупіт мідний, —
Але свій дух велично гідний,
Як житнє зерно, берегла.
Ведуча. Перетерпіла вона, мова наша рідна, і дикунський циркуляр царського міністра Валує -ва, який заборонив друкувати книги українською мовою, окрім творів художніх; і ганебний із найга-небніших Енський указ 1876 року, який заборонив друкування будь-яких книг українською мовою, і розпорядження комуністичної партії, згідно з яким українські батьки звільняли своїх дітей від вивчення української мови.
Читець. Едуард Драч (наш сучасник) емоційно передав ці думки у своєму сатиричному творі «Новітній яничарський марш, або Політична заява в районо Грицька Івановича Придурченка, хохла за національністю» (виконується пісня або декламація твору):

Здравствуй, дорогое наше районе!
Я пишу заяву і смотрю в окно:
Це ж моєй дитинє скоро сьомий год,
Ето ж в школу нинє вже оно пайдьот.
Но вмешалась сила сатанинськая,
Бо ближайша школа — українськая!
Що ето такеє, спрашиваю вас,
Нікуди дитину вести в первий клас!
Пнулись я і жінка з яслєй-садіков,
Щоб була ж дитина, як в начальніков.
Бо какой начальній, рило свинськоє,
Скажеть вам хоть слово українськеє?
В українську школу я б дітей не вів,
Їх учебнік школьний весь би посадив.
Та хотя б Шевченка прочитайте зміст —
Ето же отпєтий націоналіст!!!
Як сприймьот дитина все натурою —
Піде неодмінно за Петлюрою!
(Сам я українську закончів давно,
Так казали: «Грицька — будущий Махно»).
Хто там ще за мову, що за голоса?
А по мне, била би в доме ковбаса.
І щоб хата скраю, і щоб самогон —
Ой лунала б песня — ото всех стороні
Ми пойдем все хором в саму свєтлу жизнь!
А заклеймим позором націоналізм!
І спайом, как Сталін научил нас пєть:
Гаркнем — «Україну з України геть! Геть! Геть!
Геть! Гав! Гав!

Ведучий. Батьком української літературної мови вважаємо Тараса Григоровича Шевченка. Уперше у творах Шевченка українська мова забриніла величезною силою. У ній Шевченко своїм талантом розкрив невичерпні багатства народної мови, осягнув і, як ніхто, відчув чудову, чарівну музику українського слова. Та не берегли нащадки того багатства, вірнопіддано заглядаючи через сусідський тин. І стали забувати, хто ми є, чиї діти, яких батьків.
Виконується пісня або декламується вірш
«До українців» Віктора Баранова.
Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці, —
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми перестали гордитись, що ми — українці.
І що е в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється,
І що ми на Вкраїні таки український народ,
А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.
І що хміль наш — у піснях, а не в барилах вина,
І що щедрість — у серці, а не в магазинних вітринах,
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край — територія, а не Вкраїна.
Я до себе кажу і до кожного з вас: — Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе, відколи, з якої пори,
Почали українці себе у собі забувати.
Запитаймо про те, чи списати усе на буття,
Котре нашу свідомість узяти змогло так на Бога,
Що солодшим од меду нам видався час забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога.
Українці мої! То вкраїнці ми з вами — чи як?
Чи в «моголах» і вмерти судилось нам ще від Тараса?
Чи в могили забрати судилось нам наш переляк,
Що знітив нашу гідність до рівня вторинної раси?
Українці мої! Як гірчать мені власні слова!..
Добре знаю, що й вам вони теж не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як щиро себе зневажають вкраїнці.
І в мені ниє крамоли осколок тупий,
Мене дума одна обсідає і душить на славу:
Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи?
Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?
То хіба ж не впаде, не закотиться наша зоря
І хіба не зотліє на тлю українство між нами,
Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря
Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами?
Українці мої! Дай вам, Боже, і щастя, і сил!
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо прихилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна…

Ведучий. Усе більше стали відлучати дітей від рідної культури, рідної мови, і це боляче відгукувалося згодом у тих, хто мав світлу душу і вдячну пам’ять до землі своїх батьків.
Читець 1. (В. Шовкошитний  «Я — украинец» ).

Я — украинец до седьмых колен.
Прапрадед мой шелками шит на Сечи.
И ни чужбина, ни турецкий плен
Его козацкой не лишили речи.
Мне этот клад передавал отец,
И мама с молоком передавала.
И пил я нежность их родных сердец,
И их любовь стихом во мне звучала.
Но закружило. На моей щеке
Густой щетиной прорастали годы.
И стих на украинском языке
Я не пою, и не в угоду моде.
Я растерял, как воду из горсти,
Тот клад, что сохранил в неволе прадед, —
Не знаю языка, сказать по правде…
Простите, сыновья, и дочь, прости.
Прости мене, прапрадіде-козаче,
Прости мене, мій споконвічний краю,
За те, що на російській мові плачу
Об тім, що мови рідної не знаю…

Ведуча. Та не всі були байдужими. Чиє серце було зігріте любов’ю до рідного краю, рідної культури, не мовчали — палким, часом дошкульним словом намагалися розбудити українство, яке вже й не знало до ладу, хто ж воно є насправді. Ще донедавна було й таке, про що розповідають гуморески Павла Глазового.
Читець 2. Артист

Простий батько сина
Вивчив на артиста.
Мова в того сина
Ідеально чиста.
Як зі сцени скаже
Українське слово,
То аж дух займає —
Просто пречудове!
А в сім’ї артиста
Діти й домочадці
Чешуть по-російськи,
Неначе ленінградці.
Тож невчений батько
Й запитав у сина:
—  Поясни, будь ласка,
В чому тут причина?
У театрі в тебе
Українська мова,
А у хаті в тебе —
Нашого ні слова.
Син великодушно
Посміхнувсь до тата:
— Ех, освіта в тебе,
Батьку, низькувата.
А тому, хто вчений,
Істина відома,
Що одне на службі,
Зовсім інше — дома.
Дома в мене мова —
Засіб спілкування,
А на службі мова —
Засіб існування.
Як же рідну мову
Я забуду, тату,
Як за неї маю
Непогану плату?

Читець 2. Серед темної ночі

Серед ночі Київ
Криється туманом.
Розмовляє вітер
З бронзовим Богданом.
—  Облітав я, — каже, —
Вулиці всі чисто.
Як змінився Київ,
Це прадавнє місто!
Де вітри гуляли,
Там нові квартали…
А Богдан зітхає:
—   Що там ті квартали…
Нині і кияни
Зовсім інші стали.
Я сто літ на площі
Днюю і ночую,
Але дуже рідко
Рідну мову чую.

Читець 3. Кто шумєл?

В ресторані київськім
Питає директор:
—  Кто шумєл здесь — контрольор,
Ревізор, інспектор? —
Кухар каже: — Ето тіп
В вишітой рубашкє
По-українські мораль
Рєзал нашей Машкє.
Распєкал: «Ваш борщ такий.
Що не можна їсти».
—  Разжірєлі, стєрвєци,
Націоналісти.

 

Читець 4. Заморські гості

Прилетіли на Вкраїну
Гості із Канади.
Мандруючи по столиці,
Зайшли до райради.
Біля входу запитали
Міліціонера:
—  Чи потрапити ми можем
На прийом до мера? —
Козирнув сержант бадьоро:
—  Голови немає.
Він якраз нові будинки
В Дарниці приймає. —
Здивуванням засвітились
Очі у туриста:
—  Ваша мова бездоганна
І вимова чиста.
А у нас там, у Канаді,
Галасують знову,
Що у Києві забули
Українську мову. —
Козирнув сержант і вдруге:
— Не дивуйтесь, — каже. —
Розбиратися у людях
Перше діло наше.
Я вгадав, що ви культурні,
Благородні люди,
Бо шпана по-українськи
Розмовлять не буде.

Читець 5. Заноза

Сказав якось Федір Галка
Занозі Панькові:
—  Ти чому не розмовляєш
На вкраїнській мові?
—  Зачим вона мінє нада? —
Прошипів Заноза. —
Што я — дядько тібє, что лі,
З какогось колхоза?
Читець 6.
Турок

Збирається мій знайомий
В далеку мандрівку.
Придбав собі в Туреччину
На тиждень путівку.
Голова тріщить у нього
Від отих уроків…
Костюм купив елегантний,
Вчить турецьку мову.
Уже знає, як звуть турки
Свиню і корову,
Як спитати по-турецьки,
По чім у них шуби,
Де купити мило й пасту,
Яка чистить зуби.
Він, до речі, в Україні
Живе тридцять років.
Ходить всюди, як хазяїн,
Аж дверима гурка,
Хоча мову українську
Знає гірше турка.

Ведучий. Сподіваємося, що серед нас немає персонажа останньої гуморески, тому оголошується конкурс знавців рідної мови. (Завдання готують заздалегідь і пропонують учням у вигляді гри, наприклад вікторини; бажано підібрати цікаві питання з лексики, фразеології з використанням завдань, пов’язаних із малюнками. Якщо є учні, які пишуть вірші, бажано виділити окремий час для читання ними власних поезій або ж однокласники можуть прочитати їх твори зі сцени.)
Ведуча. (на фоні пісні «Реве та стогне Дніпр широкий») Нині українська мова утверджується не лише як державний атрибут, а повертається в річище плекання рідної культури. Але не забуваймо (читає вірш О. Забужко «Клятва»):
Мова кожного народу
неповторна і — своя;
в ній гримлять громи в негоду,
в тиші — трелі солов’я.
На своїй природній мові
і потоки гомонять;
зелен-клени у діброві
по-кленовому шумлять.
Солов’їну, барвінкову,
колосисту — на віки —
українську рідну мову
в дар мені дали батьки.
Берегти її, плекати
буду всюди й повсякчас, —
бо ж єдина — так, як мати, —
мова в кожного із нас!