Розділ. Поетичне самовираження.

Тема. Провідна роль поезії у 1920-ті роки.Павло Тичина. Основне з життя і творчості поета. Трагізм його творчої долі. Найбільший модерніст  1920-х рр.

І.Опрацювання навчального матеріалу.

Перегляньте відео:

Павло Григорович Тичина

23 січня 1891 -16 вересня 1967) –український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч. Новатор поетичної форми.

Член ВКП (б) (1944). Директор Інституту літератури АН УРСР (1936–1939, 1941–1943). Голова Верховної Ради УРСР двох скликань (1953–1959). Міністр освіти УРСР (1943–1948). Академік АН УРСР (1929). Член-кореспондент Болгарської академії наук (1947). Лауреат Сталінської премії (1941). Лауреат Шевченківської премії (1962). Герой Соціалістичної Праці (1967). Кавалер п’яти орденів Леніна.

Біографія

Павло Тичина народився 23 січня 1891 року, в селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії, в Російській Імперії. Його охрестили 27 січня. Батько Павла, Григорій Тимофійович Тичина (1850–1906), був сільським дяком і одночасно вчителем у школі грамоти.

Поет згадував:

Мати Марія Василівна Тичина (уроджена Савицька; 1861–1915) була на 11 років молодша від поетового батька.

Павло Тичина мав 5 сестер: Єфросинію, Поліну, Оксану, Олександру і Наталію – і 4 братів: Михайла, Івана, Євгена та Костянтина. Найвідомішим із братів був Євген Тичина, який працював педагогом у Харкові.

Як зазначає у критично-біографічному нарисі про поета літературознавець Леонід Новиченко, «суворість зашарпаного злиднями батька, нерідкі спалахи його гніву (що не завадило, однак, синові зберегти про нього пам’ять як про справедливу й гарну в своїй основі людину) пом’якшувалися сердечною і розумною добротою Марії Василівни – матері поета».

Спочатку Павло вчився в земській початковій школі (її в Пісках відкрили 1897 року). Його вчителькою була Серафима Миколаївна Морачевська. За добре навчання вона подарувала Павлові декілька українських книжок. Серед них «Байки» Леоніда Глібова, оповідання Марії Загірньої (Грінченко) про шахтарів – «Під землею». Першій учительці поет присвятив поему «Серафима Морачевська» (залишилася незавершеною; уперше опубліковано 1968 року в № 9 журналу «Прапор»).

Морачевська, оцінивши чудовий голос і слух хлопця, порадила батькам віддати Павла в один із монастирських хорів Чернігова. Крім того, дітей у хорах також учили. Оскільки інших можливостей дати синові освіту Тичини не мали, вони прислухалися до поради вчительки.

1900 року 9-річний Тичина, успішно пройшовши проби голосу, став співаком архієрейського хору при Троїцькому монастирі. Одночасно він навчався в Чернігівському духовному училищі. Регент хору виділяв Павла з-поміж інших хлопчиків-співаків, доручав йому навчати нотній грамоті новачків. Як правило, навчання відбувалося на могилі Леоніда Глібова, похованого в Чернігові на території Троїцького монастиря. У такий спосіб Тичина навчав нот свого брата Євгена, а також майбутнього хорового диригента Григорія Верьовку.

У червні 1906 року помер батько Павла Тичини.

Від 1906 року Павло Тичина пише вірші – почасти під впливом Олександра Олеся та Миколи Вороного. Перший відомий нам вірш Тичини – «Сине небо закрилося…» – датовано 1906 роком. Пізніше поет, переглядаючи свій архів, так відгукнувся про цей вірш: «Подивишся – аж смішно».

Значний вплив на формування Тичини-поета мало його знайомство з Михайлом Коцюбинським, літературні «суботи» якого він відвідував з 1911 року.1907 року Павло закінчив училище. Після цього в нього був єдиний, по суті, шлях продовжити освіту – в семінарії. Тож у 1907–1913 роках Тичина навчався в Чернігівській духовній семінарії. У старших класах він пройшов ґрунтовну художню школу у викладача малювання  Михайла Жука. Він також увів Павла Тичину в коло чернігівської інтелігенції. Товаришем Тичини в семінарії був Василь Елланський – майбутній поет Василь Еллан-Блакитний.

1912 року в № 1 журналу «Літературно-науковий вісник» уперше надруковано твір Тичини. Це був вірш «Ви знаєте, як липа шелестить».

1913 року Тичина опублікував три оповідання – «Спокуса» (в газеті «Рада» від 17 жовтня), «Богословіє» (в газеті «Рада» від 6 листопада) та «На ріках вавілонських» (в № 3 журналу «Світло»), якій стали його своєрідним прощанням з бурсацькою та семінарською юністю.

У 1913–1917 роках Павло Тичина навчався на економічному факультеті Київського комерційного інституту, але не закінчив його. Одночасно працював редактором відділу оголошень газети «Рада» і технічним секретарем редакції журналу «Світло» (1913–1914), помічником хормейстера у театрі Миколи Садовського (1916–1917). Улітку підробляв у статистичному бюро чернігівського земства. Так, влітку та восени 1914–1916 років Тичина працював роз’їздним інструктором і рахівником-статистом Чернігівського губернського земського статистичного бюро. Це дало йому можливість зробити низку цінних фольклорних записів .

Згодом Тичина працював завідувачем відділу хроніки газети «Нова Рада»(1917) і відділу поезії журналу «Літературно-науковий вісник»(1918–1919), головою української секції Всеукраїнського видавництва(1919), завідувачем літературної частини Першого державного драматичного театру УСРР (1920).Коли розпочалася Перша світова війна, Київський комерційний інститут перевели до Саратова. Тож студент Тичина, щоб скласти зимові заліки 1915 року, мав добиратися в теплушках на Волгу. Захворів на переродження серця. Поет Володимир Самійленко, рятуючи Павла, запросив його до себе в Добрянку (нині селище міського типу Ріпкинського району Чернігівської області). Тут Тичина зустрів Наталю – своє перше кохання. Їй поет присвятив одну з найкращих ліричних поезій «Зоставайся, ніч настала…» Але закоханим не судилося бути разом; дівчина померла від сухот. Ця історія стала основою есе Павла Загребельного «Кларнети ніжності».

Почавши поетичну творчість уже за чернігівського періоду, Тичина в атмосфері Києва першого року державного відродження України закінчив першу свою книгу поезій «Сонячні кларнети» (1918, фактично вийшла в 1919), в якій він дав своєрідну українську версію символізму, створив власний поетичний стиль, який отримав власну назву – «кларнетизм». Перебуваючи в центрі революційних подій, Тичина написав книгу. Тому, що він стояв тоді понад партійними ідеологіями, йому вдалося дати в «Сонячних кларнетах» автентичний естетичний відбиток відродження своєї країни.

 «Сонячні кларнети»

“В останні роки чомусь сором’язливо замовчують про те, що весь цвіт письменників і поетів УРСР у роки громадянської війни бився під українськими прапорами зі зброєю в руках проти більшовиків. Петлюрівськими офіцерами були Петро Панч та Андрій Головко, лихими юнаками (юнкерами) – Володимир Сосюра і Борис  Антоненко-Давидович, добровольцями-кавалеристами – Олександр Копиленко та навіть 16-річний Юрій Яновський. держчиновниками УНР –  Павло Губенко (Остап Вишня), Павло Тичина, Юрій Смолич … Частина з них на початку 1920 року опинилися в лавах боротьбистів і разом з ними перейшли до більшовиків. Але декого, наприклад Остапа Вишню і, за деякими даними, Юрія Яновського, червоні взяли в полон. Проте петлюрівська закваска в них залишилася назавжди. “

Перемога Жовтневої революції й окупація України позначилася комуністичним терором, руїною, голодом і конфронтуючими до них народними повстаннями. За цих обставин Тичина далі зберігав свою позицію незалежного поета в наступних книгах «Замість сонетів і октав» (1920), «В космічному оркестрі» (1921). Тоді ж він починає твір – поему-симфонію (чи віршовану трагедію) «Сковорода».

Того ж 1923 року Тичина створює поему «Прометей», де одним із перших у світовій літетатурі розкрив тему тоталітарного суспільства. Уміння бачити далі від інших дала поетові змогу створити перший твір-антиутопію і показати суть тоталітарного суспільства.

У першій половині 20-х років Україна стає конституційно суверенним членом СРСР (де-юре), а Тичина – провідним українським радянським поетом: збірка «Плуг» (1920), яка принесла йому славу «співця нового дня», і з присвятою Миколі Хвильовому «Вітер з України»(1924). Тоді ж працює в журналі «Мистецтво», в державному видавництві «Всевидат», завідує літературною частиною в Київському театрі ім. Т. Г. Шевченка, політкомісаром якого був О. Довженко. 1923 року він переїздить до Харкова, входить до літературної організації «Гарт», а в 1927 – до ВАПЛІТЕ, що під проводом М.Хвильового намагалась протистояти великодержавному шовінізмові ЦК ВКП(б). За приналежність до цієї організації і твір «Чистила мати картоплю» Тичину гостро критикували, обвинувачуючи його в «буржуазному націоналізмі». Відкинувши ці обвинувачення, він на деякий час замовк, а на ворожі чутки про його «кінець» відповідав: «… для них кінець, а для мене тільки початок. Я стільки нового зараз знаю (не вичитаного, ні!), що, може вчетверо окріп» (з листа до М. Могилянського).

Там же в Харкові в цей час він працює в журналі «Червоний шлях», багато пише, вивчає вірменську, починає оволодівати грузинською і тюркськими мовами, стає діячем заснованої в тодішній українській столиці Асоціації сходознавства.

1934 року П. Тичина переїздить з Харкова до нової столиці України – Києва й поселяється в будинку письменників Роліт.

«Партія веде»

В умовах тотального антиукраїнського терору, розстрілу одних і самогубства інших письменників, Тичина в низці «партійно витриманих» книжок поезій капітулює перед насильством. Такими моторошно майстерними стали збірки «Чернігів» (1931) й особливо поезія «Партія веде», надрукована в газеті «Правда» (21. 11. 1933) та одноіменна збірка (1934), що стала символом упокорення української літератури сталінізмові. За ними появилася низка інших збірок з вишуканими назвами в дусі апології сталінізму: «Чуття єдиної родини», «Пісня молодості» (1938), «Сталь і ніжність» (1941). Абстрактно-експресіоністична майстерність цих збірок вражає перевагою ударних, ніби безоглядно наступальних ямбів у дусі гострих імперативів сталінської генеральної лінії партії.

Друга світова війна ще посилила партійну «витриманість» збірок Тичини з патріотично-оборонною тематикою: «Ми йдемо на бій» (1941), «Перемагать і жить!», «Тебе ми знищим – чорт з тобою» (1942), «День настане» (1943). Попри працю на державних посадах (вже від кінця війни міністр освіти, а пізніше голова Верховної Ради УРСР), яка забирала багато часу, Тичина видав низку поетичних збірок і за повоєнного часу: «Живи, живи, красуйся!», «І рости, і діяти» (1949), «Могутність нам дана» (1953), «На Переяславській Раді» (1954), «Ми свідомість людства» (1957), «Дружбою ми здружені» (1958), «До молоді мій чистий голос» (1959), «Батьківщині могутній», «Зростай, пречудовий світе» (1960), «Комунізму далі видні» (1961), «Тополі арфи гнуть» (1963), «Срібної ночі» (1964), «Вірші» (1968) та інші.

Тичина не повірив у хрущовську десталінізацію і, лишившись далі на позиціях сталінізму, не відгукнувся на літературне відродження 50-х – початку 60-х років, навіть виступив з осудом шестидесятників. Тим самим його поезія (з мотивами величі партії, «дружби народів», звеличенням нового вождя Хрущова, «героїнь соціалістичної праці», колгоспних ланкових тощо) навіть в обставинах посилення брежнівського терору по смерті Хрущова звучала вже явним анахронізмом і дедалі більше скидалася на автопародіювання. З’явилися й пародії, як-от: «Трактор в полі: дир-дир-дир! / Хто за що, а ми за мир! // Краще з’їсти кирпичину / Ніж учить Павла Тичину» та ін.

Творча спадщина та місце в українській літературі

Ю. Лавріненко писав, що Тичину називали «то символістом, то імпресіоністом, то романтиком чи зводять характер його поезії до справді притаманної йому панмузичности, та проте він не вкладається в рами жодного «ізму» .

Історик вітчизняної літератури Сергій Єфремов так казав про поета:

Перегляньте презентацію:

https://infourok.ru/prezentaciya-z-ukrainskoi-literaturi-na-temu-pavlo-tichina-klas-699399.html

Домашнє завдання

Напишіть есе “Геній, що відмовився від свободи”