01.04.2020р

1) Завдання для гр.16т3 (українська мова)

Тема. «Урок мовленнєвого розвитку.  Стаття до журналу або шкільного веб-сайту в публіцистичному стилі»

«Той, хто формує суспільну думку, сильніший за того, хто видає закони», – сказав у свій час Авраам Лінкольн. Я думаю, ви погодитесь із цим висловом. А хто у нашому суспільстві є тим, хто формує цю саму думку? Правильно, журналісти. Сьогодні на уроці ви й виступите у ролі журналістів, спробувавши переконати присутніх у правильності саме своєї точки зору на питання, яке вам буде запропоноване для висвітлення.

Пропоную виконати тестові завдання, які дадуть вам змогу поринути у світ публіцистики.

Тест :

1. В українській мові існує:

А) 5 стилей мовлення   б) 6 стилей мовлення  в) 3 стиля мовлення  г) 7 стилей мовлення

2. В офіційних обставинах використовуються такі стилі:

А) науковий   б) офіційно-діловий   в) публіцистичний    г) розмовний   д) художній

3. Побут людей, бесіди між рідними, знайомими – це сфера використання:

А) офіційно-ділового стилю  б) публіцистичного стилю   в) розмовного стилю  г) конфесійного стилю

4. Слова-терміни, іншомовні слова, складні речення – це мовні ознаки:

А) наукового стилю   б) офіційно-ділового стилю  в) публіцистичного стилю   г) художнього стилю

5. Жанри художнього стилю:

А) вірш   б) стаття  в) п’єса   г) доповідь

6. Встановіть відповідність між стилем та його функцією:

А) Художній                   1. Інформувати про щось, давати вказівки й рекомендації

Б) науковий                     2. Впливати на почуття, викликати естетичні переживання

В) розмовний                    3. Доносити інформацію релігійного змісту, повчати

Г) офіційно-діловий                  4. Передавати, доводити наукову інформацію

Д) публіцистичний                      5. Агітувати, переконувати, спонукати до дії

Е) конфесійний                            6. Спілкуватися, обмінюватись думками

Стаття – важливий публіцистичний жанр, який відзначається ґрунтовним аналізом матеріалу, високим ступенем узагальнення, чіткістю висновків. Використовуючи різноманітні факти, яскраві приклади, статистичні дані, автор статті досліджує злободенні суспільно-політичні проблеми.

Особливе значення для статті мають факти. Їхня роль не зводиться лише до ілюстрування, вони – основа порушеної в статті проблеми.

Залежно від призначення та способу передачі матеріалу статті бувають: передові, пропагандистські, проблемні

Стаття -  найважливіший аналітичний жанр журналістики, що на підставі розгляду та зіставлення значної групи фактів чи ситуацій ґрунтовно й глибоко, з науковою точністю трактує, осмислює й теоретично узагальнює проблеми соціальної дійсності. Якщо кореспонденція будується на фактах, то стаття — на аналізі проблем. Факти в ній відіграють ілюстративну, службову роль. Предметом статті є проблема. Звідси головним її внутрішньо жанровим типом є проблемна стаття, хоча історія журналістики знає й такі її різновиди, як передова (директивна), пропагандистська, науково-популярна статті.

Основне призначення тексту статті – інформувати, переконувати людей в його істинності, висловлювати власну громадянську позицію та формувати громадську думку. Для цього використовується поєднання логічності викладу з емоційністю оформлення мовного матеріалу.

Текст статті базується на двох моделях подачі змісту – фактичній та авторській. Для першої важливим є виклад фактів, а для другої – показ авторського погляду на подію, її суб’єктивна оцінка.

Важливим аспектом рівня впливу матеріалу статті є розуміння того, для якої аудиторії вона пишеться.

Пам’ятка «Робота над  статтею»

1. Обирайте тему, що вас зацікавлює і хвилює, визначте обсяг матеріалу, який вона охоплює, щоб не відхилятися від теми.
2. Продумайте основну думку вашого твору і намагайтесь усе підпорядкувати її розкриттю, по можливості підберіть до твору влучний епіграф.
3. Складіть план і дотримуйтесь його.
4. Намагайтесь оригінально почати твір, щоб одразу зацікавити ним слухача. Звертайте увагу на те, щоб вступ був пов’язаний із темою.
5. Стежте за логічною послідовністю у викладі матеріалу в основній частині твору.
6. Тему розкривайте глибоко і всебічно, уникайте загальних фраз, наводьте конкретні факти для підтвердження своїх думок.
7. Правильно цитуйте, але не переобтяжуйте свою роботу великими цитатами.
8. Подумайте, який стиль відповідатиме темі твору, намагайтесь говорити правильною літературною мовою, грамотно, просто, своїми словами.
9. Пам’ятайте, що слухач мусить відчувати ваше ставлення до того, що ви говорите.
10. У висновках намагайтесь зробити самостійні узагальнення, пов’язані з сучасністю.

Прочитайте статтю. Проаналізуйте її відповідно до вимог.

«Солдатами не народжуються, солдатами – помирають»

Ще Горацій сказав, що «війни прокляті матерями». Яке страшне слово війна… Скільки в ньому ненависті, злості, крові, сліз, розбитих сердець, скалічених доль, смертей, болю, війна – це відвага, мужність, героїзм, подвиг.

За нашу землю, дорогу й кохану,

Я рад прийняти на себе всі вогні.

Василь Симоненко

З березня 2014 року наша країна знаходиться в стані неоголошеної війни. Багато страждань випало на долю нашого народу за цей час, але він проявив свій незламний дух.

Сьогодні на Сході України йдуть військові дії, точаться криваві бої. Там вирішується доля і майбутнє України. Весь народ нашої держави об’єднався нині проти російського агресора. Сили АТО намагаються протистояти терористам. На полі битви – захисники, мужні, сміливі, хоробрі. Не шкодуючи власного життя, захищають неньку Україну.

У час, коли мирне небо захмарюється від обстрілів ворожих градів, коли матері, заливаючись слізьми,  випроводжають синів на неоголошену війну, коли молоді жінки залишаються вдовами, а ще ненароджені діти приречені бути напівсиротами не можливо залишитися осторонь подій, які відбуваються в Україні.

Війна… Це слово асоціюється з чимось жахливим і мені стає трохи не по собі. Наша Батьківщина пройшла через велику кількість воєн. Все далі і далі час відносить нас від страшних людських трагедій, але наші солдати були і завжди будуть гордістю своєї країни. Вони – неповторний приклад для майбутніх поколінь, і обов’язок кожного з нас – бути гідним подвигу з   захисників своєї Батьківщини.

Патріотизм – сукупна складова мужності і героїзму воїнів, це найблагородніше з почуттів. Саме завдяки патріотизму наша країна завжди давала гідну відсіч іноземним завойовникам в різні історичні часи, в тому числі і в 80-і роки минулого століття, під час участі наших солдатів у війні в Афганістані.

Усі війни трохи схожі. Інших воєн не буває, буває тільки інший час, інше місце і різні люди. Солдати будь-якої війни так само всі однакові. Незалежно від справедливості війни. Між ними немає майже ніякої різниці, які б часи і простір їх не поділяли. Смерть завжди залишається смертю, життя завжди залишається життям, а сміливість – сміливістю. Так завжди було і так буде.

Час, як відомо не стоїть на місці, але для тих, хто втратив своє найдорожче – дітей, рідних, – воно ніби зупинилося. Назавжди. Навіки. Люди не мають морального права забувати тих, хто віддав своє життя за наше мирне майбутнє. Ми повинні зберегти пам’ять навічно! Ми мусимо жити і пам’ятати про тих, хто «вже не прийде ніколи».

Подвиг воїна – це подвиг вірності, боргу, присяги.

Війни не закінчуються тим моментом, коли змовкає зброя. Вони тривають в душах тих, хто в них брав участь. Залишаться вірші та пісні, народжені на війні, що розповідають про силу духу і мужності нашого солдата.

Кожен має пам’ятати про похмурі наслідки будь-якої війни та цінувати золоті секунди миру та спокою. Варто бути такими оптимістичними,  вірити у світле майбутнє нашої країни!

Завдання

• Ознайомитися з матеріалом
• Виконати тести, відповіді надіслати на електронну пошту: avaant999@ukr.net
• Переглянути відео https://www.youtube.com/watch?v=7mUxDv2Fa4I&t=636s

2) Група 16т3, художня культура. Тема « Паркова культура. Версаль»

Завдання

• Переглянути відео https://www.youtube.com/watch?v=9rdp4LZ4tUM&t=21s
• Записати в зошит основні тези або скласти тести по цій темі ( на 6 запитань)

• Група 17т2, зарубіжна література

Тема «Література постмодернізму. Постмодернізм – одне із найяскравіших літературних явищ останніх десятиліть ХХ – початку ХХІ ст.»

Література другої половини XX ст. відчула на собі вплив двох щойно завершених світових воєн. Півсвіту лежало в руїнах, кількість людських жертв вимірялася мільйонами. Людство не могло оговтатися від шоку злочинів німецького нацизму й радянського сталінізму…

Друга світова війна розколола світ на два «полюси»: соціалістичний табір, очолюваний СРСР, і капіталістичний табір, лідером якого стали США. Звісно, така політична, економічна та культурна «двополюсність» світу не могла не позначитися на розвитку культурного та літературного процесу.

Звісно, початок другої половини XX ст. ознаменований осмисленням гіркого досвіду світових воєн (особливо Другої світової війни й руху Опору фашизму). У Німеччині (країні, звідки гітлеризм почав свій кривавий похід) таким осмисленням займалася література розрахунку з минулим. Яскравим явищем цієї літератури є творчість уже знайомого вам німецького письменника Генріха Белля. Пригадайте важкі роздуми анонімного героя оповідання «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…» над тим, а за що ж, власне, він воював і за які ідеали його понівечено? Такі роздуми не обмежуються одним-єдиним персонажем — над ними міркували мільйони колишніх солдатів вермахту та й інших німців, які побачили ганебну поразку гітлерівських амбіцій і претензій на світове панування. Ще одним з-поміж німецьких письменників, які розробляли подібну тематику, був видатний драматург Бертольт Брехт. У своїй драмі «Життя Галілея» він порушує гостру проблему відповідальності вченого за свої відкриття. Чи повинен учений служити будь-якій владі, тим більше тій, яка може використати його відкриття на зло іншим людям? Адже не забуваймо, що ця драма писалася в часи, коли перед людством постали нові, нечувані раніше загрози. Варто згадати хоча б жахи ядерної пожежі, що миттєво забрала життя десятків тисяч жителів Хіросіми та Нагасакі, а ядерну зброю розробляли не якісь напівграмотні невігласи, а інтелектуали, учені, високоосвічені фахівці. Та хіба від цього легше матерям, діти яких згоріли в ядерному полум’ї? До Чорнобильської трагедії 1986 р. було ще майже півстоліття, але письменник поставив «діагноз», і не можна не віддати належне дару цього провидця, який ще в ті роки попереджав: «Атомна бомба — і як технічне, і як суспільне явище — це кінцевий результат наукових досягнень і соціальної неспроможності»…

Роздуми над тим, що таке людина і світ у ситуації, коли всі традиційні фундаментальні ідеали західної цивілізації (гуманізм, віра в людину («Вінець творіння — людина»), її розум, у науково-технічний і суспільний прогрес і т. д.) були якщо не зруйновані вщент, то поставлені під сумнів, виникає таке явище, як філософія екзистенціалізму.

Показовим є те, що найвидатніші філософи-екзистенціалісти XX ст. були водночас визначними письменниками. Така ситуація нагадувала часи Просвітництва, коли літературні генії — Вольтер, Д. Дідро, Ж. Ж. Руссо та ін. — водночас були видатними філософами: за допомогою художньої літератури вони пропагували й поширювали свої ідеї. У середині XX ст. таке поєднання теж, звісно, було невипадковим, адже саме в цей час на перший план виходить алегоричність, інакомовність, параболічність літературних творів.

І взагалі, застосування параболи, алегорії, притчі — улюблений прийом письменників другої половини XX ст. Так, французький письменник-екзистенціаліст Альбер Камю у своєму відомому романі «Чума» начебто зобразив епідемію цієї страшної хвороби в місті Орані. Насправді, є десятки асоціацій («фашизм — коричнева чума»), натяків (чорний дим, немов дим крематоріїв концтаборів), пересторог (бацила чуми ніколи не зникає, як не зникає й небезпека повторення фашизму) свідчать про глибинний інакомовний пласт, підтекст цього літературного шедевру.

Інакомовлення, притчеподібність притаманні також творчості відомого американського письменника Ернеста Хемінгуея. Саме глибокий філософський підтекст (знаменитий принцип «айсберга») притаманний багатьом його творам, зокрема й повісті «Старий і море». За зовнішнім простим малюнком (старий Сантьяго впіймав, але не зміг уберегти рибу) прихований такий асоціативний ряд, що кількість коментарів цього твору декілька разів перевершила його обсяг.

З другої половини XX ст. у світовий культурний простір активно входить художня література Японії. Завдяки перекладам західні читачі читають твори японських авторів. Починаючи з 1945 р. Японія твердо стала на курс ліберально-демократичних реформ, які сприяли її стрімкому політичному, економічному та культурному відродженню й зростанню («японське диво»), що продовжуються й по сьогодні. Відразу після закінчення війни були зняті всі ідеологічні заборони й диктати і вже наприкінці 1945 р. було організовано нові літературно-періодичні видання, розпочалася публікація творів, написаних «у шухляду» під час війни такими визначними майстрами слова, як Танідзакі Дзюн’їтіро, Наоя Сіга.

На другу половину 1940-х – у 1950-і роки припадає діяльність двох значних літературних угруповань «Сенгоха» («повоєнне» — аналог французького літературного угруповання «після війни»), що виникло в січні 1946 р. навколо журналу «Кіндай бунгаку» («Література нової епохи»). Письменники цього угруповання виступали за відродження та демократизацію літератури, намагалися відділити літературу від політики й зорієнтувати її на традиції вітчизняної та новочасної західної модерністської літератури. Провідними темами творчості письменників «післявоєнної групи» стало засудження війни, показ страждань, які вона приносить, доля «маленької людини», обдуреної хибними ідеалами минулого. З діяльністю цього угруповання пов’язаний вступ до літератури одного з найвизначніших представників повоєнного японського письменства Кобо Абе. Наприкінці 1950-х – у 1970-і роки в японській літературі з’являється велика кількість автобіографічних, побутових, детективних, історичних творів, а також творів, що характеризуються поглибленим вивченням психології людини (Ясунарі Кавабата, Юкіо Місіма, Кендзабуро Ое та ін.). Художній арсенал письменників цього часу становлять в основному прийоми авангардистської літератури.

У 1968 р. японський письменник Ясунарі Кавабата (1899-1972) стає першим Нобелівським лауреатом у галузі літератури за успіхи у сфері літературної творчості. Кавабата широко відомий за кордоном численними перекладами своїх творів, таких як «Країна снігу», «Тисяча журавлів», «Давня столиця», «Стогін гори» та ін. Його стиль пронизаний прагненням до краси, надзвичайним ліризмом і загостреною чутливістю. Він зумів філігранно поєднати найкраще з літературної техніки Сходу і Заходу.

Успіх японської літератури був невипадковим. Про це свідчить те, що в 1994 р. Нобелівська премія з літератури була присуджена ще одному японському письменнику — Кендзабуро Ое. А нинішня популярність японського письменника Харукі Муракамі — ще одне свідчення непересічного інтересу, який японська культура та література мають у світі.

Ще одним прикметним явищем літературного процесу другої половини XX ст. є активізація літератур країн «третього світу», зокрема вихід на авансцену світової літератури 1950— 1960-х років роману й поезії Латинської Америки. У 1960-і роки нечуваного розквіту зазнав латиноамериканський роман. Невдовзі він здобув насправді світове визнання. Поміж його найяскравіших представників можна назвати Г. Гарсіа Маркеса (Колумбія), М. Астуріаса (Гватемала), А. Карпентьєра (Куба), К. Фуентеса (Мексика), X. Кортасара (Аргентина), М. Варгаса Льосу (Перу) та ін.

Оновлення латиноамериканського роману відбувається у двох головних напрямах. По-перше, модернізувався оповідний стиль: в арсеналі сучасних латиноамериканських письменників наявні складна техніка композиції та оповіді, часові зміщення, монтаж, потік свідомості, поліфонічність, елементи фантастики, узагальнено-символічні форми, складні неоміфологічні моделі, розмаїті ремінісценції

По-друге, була суттєво модернізована тематика латиноамериканського роману. Він активно вбирає найвищі інтелектуальні здобутки світової культури. Водночас нова фаза розвитку латиноамериканського роману характеризується поглибленням інтересу до національної культури.

Звідси постає найяскравіша характерна ознака нового латиноамериканського роману, що отримала назву магічний реалізм, тобто такого методу зображення дійсності, у якому раціонально-логічна картина світу химерно поєднується з алогічними, міфологічними формами її смислового виміру та інтерпретації.

Характерними героями творів магічного реалізму виступають індіанці, які є носіями кардинально відмінного від європейського типу мислення й світосприйняття. Вершинних досягнень магічний реалізм сягнув у творчості одного з найвизначніших представників латиноамериканської і водночас світової літератури Габріеля Гарсіа Маркеса Так, у його відомому романі «Сто років самотності» особливості міфологічного світобачення (наприклад, можливість «повернення» героїв після смерті) поєднані з найреальнішими прикметами суспільно-політичного життя Латинської Америки середини XX ст.

Усе сказане дає підстави вести мову про активізацію в другій половині XX ст. провідних жанрів інтелектуальної прози —роману-параболи та роману-міфу. Недаремно один із найвідоміших модерністів XX ст. Т. С Еліот зазначав: «Замість розповідного методу ми можемо використовувати тепер міфічний метод».

Потрібно зазначити, що прикметною рисою літературного процесу останньої третини XX ст. стало переростання модернізму в постмодернізм.

…Нині ми живемо в новому XXI ст., роки й десятиліття якого вже теж стають історією… Усе в цьому світі повторюється, зокрема й «межа століть»…

Завдання

• Опрацювати поданий матеріал
• Записати в зошит основні тези або зробити презентацію і надіслати на електронну пошту: avaant999@ukr.net

4). Група 17т2 Українська мова, (2 ур.)

Тема «Прислівник. Морфологічні ознаки. Ступені порівняння»

Без ступенів порівняння прислівників не обходиться жодна бесіда чи твір. Правильне утворення ступенів порівняння свідчить про грамотність та ерудованість. Тому розгляньмо ці правила і більше не допускаймо помилок!

Ступені порівняння мають тільки прислівники, утворені від якісних прикметників за допомогою суфіксів -о, -е (гарний — гарно, добрий — добре).

Ступенів порівняння є два — вищий і найвищий.

Проста форма вищого ступеня утворюється за допомогою суфіксів -ш-, -іш- та кінцевого прислівникового суфікса -е: веселіше, молодше.

Примітка
Якщо у прислівнику є суфікси -к-, -ок-, то під час творення форми вищого ступеня вони випадають і вживається суфікс -ш-: швидко –> швидше; глибоко — глибше.

Під час утворення прислівників вищого ступеня за допомогою суфікса -ш- відбуваються ті самі звукові зміни, що й у прикметниках: дорого — дорожче, близько — ближче, високо — вище.

Деякі прислівники вищого ступеня мають інші, ніж звичайні прислівники, корені:
погано — гірше,
добре — краще,
багато — більше,
мало — менше.

Значення вищої міри ознаки може посилюватись додаванням слів ще, трохи, значно, куди: ще сильніше, куди швидше.

Проста форма найвищого ступеня утворюється від форми вищого ступеня за допомогою префікса най-: сильніше— найсильніше, легше — найлегше.

Для підсилення можуть вживатися префікси як- і що-: якнайточніше, щонайкраще.

Складена форма ступенів порівняння прислівників утворюється додаванням до звичайного прислівника:

• для вищого ступеня — слова більш, значення якого подібне до значення суфіксів -ш-, -іш- у простій формі (більш популярно, більш повно);
• для найвищого ступеня — слова найбільш, значення якого тотожне значенням суфіксів -ш- або -іш- та префікса най- у простій формі (найбільш глибоко, найбільш зручно).

Завдяки такій близькості значень прості та складені форми ступенів порівняння прислівників є граматичними синонімами. Порівняйте: Найгрізніше мовчить гроза (Симоненко). — Найбільш грізно мовчить гроза.

Завдання

• Опрацювати поданий матеріал та с.134-136 (правила) у підручнику
• Виконати письмово тести на с.136-137 (впр.331), відповіді надіслати на електронну пошту avaant999@ukr.net

03.04.2020р.

1) гр.16т3 Зарубіжна література

Тема «Літературний процес к.20 поч.21ст. Напрями, течії, стилі»

Література другої половини XX ст. відчула на собі вплив двох щойно завершених світових воєн. Півсвіту лежало в руїнах, кількість людських жертв вимірялася мільйонами. Людство не могло оговтатися від шоку злочинів німецького нацизму й радянського сталінізму…

Друга світова війна розколола світ на два «полюси»: соціалістичний табір, очолюваний СРСР, і капіталістичний табір, лідером якого стали США. Звісно, така політична, економічна та культурна «двополюсність» світу не могла не позначитися на розвитку культурного та літературного процесу.

Звісно, початок другої половини XX ст. ознаменований осмисленням гіркого досвіду світових воєн (особливо Другої світової війни й руху Опору фашизму). У Німеччині (країні, звідки гітлеризм почав свій кривавий похід) таким осмисленням займалася література розрахунку з минулим. Яскравим явищем цієї літератури є творчість уже знайомого вам німецького письменника Генріха Белля. Пригадайте важкі роздуми анонімного героя оповідання «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…» над тим, а за що ж, власне, він воював і за які ідеали його понівечено? Такі роздуми не обмежуються одним-єдиним персонажем — над ними міркували мільйони колишніх солдатів вермахту та й інших німців, які побачили ганебну поразку гітлерівських амбіцій і претензій на світове панування. Ще одним з-поміж німецьких письменників, які розробляли подібну тематику, був видатний драматург Бертольт Брехт. У своїй драмі «Життя Галілея» він порушує гостру проблему відповідальності вченого за свої відкриття. Чи повинен учений служити будь-якій владі, тим більше тій, яка може використати його відкриття на зло іншим людям? Адже не забуваймо, що ця драма писалася в часи, коли перед людством постали нові, нечувані раніше загрози. Варто згадати хоча б жахи ядерної пожежі, що миттєво забрала життя десятків тисяч жителів Хіросіми та Нагасакі, а ядерну зброю розробляли не якісь напівграмотні невігласи, а інтелектуали, учені, високоосвічені фахівці. Та хіба від цього легше матерям, діти яких згоріли в ядерному полум’ї? До Чорнобильської трагедії 1986 р. було ще майже півстоліття, але письменник поставив «діагноз», і не можна не віддати належне дару цього провидця, який ще в ті роки попереджав: «Атомна бомба — і як технічне, і як суспільне явище — це кінцевий результат наукових досягнень і соціальної неспроможності»…

Роздуми над тим, що таке людина і світ у ситуації, коли всі традиційні фундаментальні ідеали західної цивілізації (гуманізм, віра в людину («Вінець творіння — людина»), її розум, у науково-технічний і суспільний прогрес і т. д.) були якщо не зруйновані вщент, то поставлені під сумнів, виникає таке явище, як філософія екзистенціалізму.

Показовим є те, що найвидатніші філософи-екзистенціалісти XX ст. були водночас визначними письменниками. Така ситуація нагадувала часи Просвітництва, коли літературні генії — Вольтер, Д. Дідро, Ж. Ж. Руссо та ін. — водночас були видатними філософами: за допомогою художньої літератури вони пропагували й поширювали свої ідеї. У середині XX ст. таке поєднання теж, звісно, було невипадковим, адже саме в цей час на перший план виходить алегоричність, інакомовність, параболічність літературних творів.

І взагалі, застосування параболи, алегорії, притчі — улюблений прийом письменників другої половини XX ст. Так, французький письменник-екзистенціаліст Альбер Камю у своєму відомому романі «Чума» начебто зобразив епідемію цієї страшної хвороби в місті Орані. Насправді, є десятки асоціацій («фашизм — коричнева чума»), натяків (чорний дим, немов дим крематоріїв концтаборів), пересторог (бацила чуми ніколи не зникає, як не зникає й небезпека повторення фашизму) свідчать про глибинний інакомовний пласт, підтекст цього літературного шедевру.

Інакомовлення, притчеподібність притаманні також творчості відомого американського письменника Ернеста Хемінгуея. Саме глибокий філософський підтекст (знаменитий принцип «айсберга») притаманний багатьом його творам, зокрема й повісті «Старий і море». За зовнішнім простим малюнком (старий Сантьяго впіймав, але не зміг уберегти рибу) прихований такий асоціативний ряд, що кількість коментарів цього твору декілька разів перевершила його обсяг.

З другої половини XX ст. у світовий культурний простір активно входить художня література Японії. Завдяки перекладам західні читачі читають твори японських авторів. Починаючи з 1945 р. Японія твердо стала на курс ліберально-демократичних реформ, які сприяли її стрімкому політичному, економічному та культурному відродженню й зростанню («японське диво»), що продовжуються й по сьогодні. Відразу після закінчення війни були зняті всі ідеологічні заборони й диктати і вже наприкінці 1945 р. було організовано нові літературно-періодичні видання, розпочалася публікація творів, написаних «у шухляду» під час війни такими визначними майстрами слова, як Танідзакі Дзюн’їтіро, Наоя Сіга.

На другу половину 1940-х – у 1950-і роки припадає діяльність двох значних літературних угруповань «Сенгоха» («повоєнне» — аналог французького літературного угруповання «після війни»), що виникло в січні 1946 р. навколо журналу «Кіндай бунгаку» («Література нової епохи»). Письменники цього угруповання виступали за відродження та демократизацію літератури, намагалися відділити літературу від політики й зорієнтувати її на традиції вітчизняної та новочасної західної модерністської літератури. Провідними темами творчості письменників «післявоєнної групи» стало засудження війни, показ страждань, які вона приносить, доля «маленької людини», обдуреної хибними ідеалами минулого. У 1968 р. японський письменник Ясунарі Кавабата (1899-1972) стає першим Нобелівським лауреатом у галузі літератури за успіхи у сфері літературної творчості. Кавабата широко відомий за кордоном численними перекладами своїх творів, таких як «Країна снігу», «Тисяча журавлів», «Давня столиця», «Стогін гори» та ін. Його стиль пронизаний прагненням до краси, надзвичайним ліризмом і загостреною чутливістю. Він зумів філігранно поєднати найкраще з літературної техніки Сходу і Заходу.

Успіх японської літератури був невипадковим. Про це свідчить те, що в 1994 р. Нобелівська премія з літератури була присуджена ще одному японському письменнику — Кендзабуро Ое. А нинішня популярність японського письменника Харукі Муракамі — ще одне свідчення непересічного інтересу, який японська культура та література мають у світі.

Ще одним прикметним явищем літературного процесу другої половини XX ст. є активізація літератур країн «третього світу», зокрема вихід на авансцену світової літератури 1950— 1960-х років роману й поезії Латинської Америки. У 1960-і роки нечуваного розквіту зазнав латиноамериканський роман. Невдовзі він здобув насправді світове визнання. Поміж його найяскравіших представників можна назвати Г. Гарсіа Маркеса (Колумбія), М. Астуріаса (Гватемала), А. Карпентьєра (Куба), К. Фуентеса (Мексика), X. Кортасара (Аргентина), М. Варгаса Льосу (Перу) та ін.

Оновлення латиноамериканського роману відбувається у двох головних напрямах. По-перше, модернізувався оповідний стиль: в арсеналі сучасних латиноамериканських письменників наявні складна техніка композиції та оповіді, часові зміщення, монтаж, потік свідомості, поліфонічність, елементи фантастики, узагальнено-символічні форми, складні неоміфологічні моделі, розмаїті ремінісценції

По-друге, була суттєво модернізована тематика латиноамериканського роману. Він активно вбирає найвищі інтелектуальні здобутки світової культури. Водночас нова фаза розвитку латиноамериканського роману характеризується поглибленням інтересу до національної культури.

Звідси постає найяскравіша характерна ознака нового латиноамериканського роману, що отримала назву магічний реалізм, тобто такого методу зображення дійсності, у якому раціонально-логічна картина світу химерно поєднується з алогічними, міфологічними формами її смислового виміру та інтерпретації. Витоки магічного реалізму простежують із 1949 р., коли з’являються перші твори, що започатковують його, — романи А. Карпентьєра «Царство від світу цього» та М. Астуріаса «Маїсові люди».

Характерними героями творів магічного реалізму виступають індіанці, які є носіями кардинально відмінного від європейського типу мислення й світосприйняття. Вершинних досягнень магічний реалізм сягнув у творчості одного з найвизначніших представників латиноамериканської і водночас світової літератури Габріеля Гарсіа Маркеса Так, у його відомому романі «Сто років самотності» особливості міфологічного світобачення (наприклад, можливість «повернення» героїв після смерті) поєднані з найреальнішими прикметами суспільно-політичного життя Латинської Америки середини XX ст.

Усе сказане дає підстави вести мову про активізацію в другій половині XX ст. провідних жанрів інтелектуальної прози —роману-параболи та роману-міфу. Недаремно один із найвідоміших модерністів XX ст. Т. С Еліот зазначав: «Замість розповідного методу ми можемо використовувати тепер міфічний метод».

Потрібно зазначити, що прикметною рисою літературного процесу останньої третини XX ст. стало переростання модернізму в постмодернізм.

…Нині ми живемо в новому XXI ст., роки й десятиліття якого вже теж стають історією… Усе в цьому світі повторюється, зокрема й «межа століть»…

Завдання

• Опрацювати поданий матеріал
• Записати в зошит основні тези або зробити презентацію і надіслати на електронну пошту: avaant999@ukr.net

2)Група 17т2. Українська література. Тема «Ю.Яновський. Життя та творчість. Роман «Вершники»» (2 ур)

Аналіз роману “Вершники”, Ю. Яновський:

Тема: ідеологічно правильне зображення перебігу революції і громадянської війни в Україні. Цей твір був компромісом письменника із влас­ного совістю, спробою реабілітуватися перед офіційною критикою й усунути ідеологічні “хиби”, допущені в романі “Чотири шаблі”. Він підкреслив у ньому провідну роль більшовицької партії і закономірність пере­моги червоного прапора, оспівав і звеличив союз робітничого класу й селянства, а також героїзм революціонерів-більшовиків. Роман, безперечно, був даниною своєму часові.

Ідея: “тому роду не буде переводу“, в якому бережуть правічні моральні скарби: любов до свого подружжя і до дітей, вірність, працьовитість, віру в люд­ське в людині і мужність.

Жанр: роман у новелах. Це один із різновидів роману, в якому новела використовується як основна композиційна одиниця.

Сюжет: Роман “Вершники” складається з восьми невеликих розділів-новел (“Подвійне коло”, “Дитинство”, “Шаланда в морі”, “Батальйон Шведа”, “Лист у вічність”, “Чубенко, коман­дир полку”, “Шлях армій”, “Адаменко”).
Три перші новели зв’язані між собою болючою та глибоко актуальною проблемою роз­паду роду, сім’ї заради сумнівної вартості цінностей, які породила революція.
У новелі “Подвійне коло” в центрі уваги письменника знаходяться інтереси класові і родинні, болючі роздуми письменника про трагічні події в історії українського народу, коли брат повстає на брата. Бій на рівному степу під Компаніївкою одного спекотного серпневого дня 1919 р. символізує всю складність ситуації в Україні під час громадянської війни. У центрі зображення в новелі “Подвійне коло” — сім’я Половців. Рідні брати стали ідеологічними ворогами. Андрій командував загоном Добровольчої армії генерала Анто­на Денікіна. “Купу кінного козацтва головного отамана Симона Петлюри вів Половець Оверко”, Панас Половець — “вільний моряк батька Махна” за власним його визначенням, “махновський душогуб”, за словами Оверка. Четвертий Половець — чотирнадцятилітній Сашко — воює разом з Панасом.
За законом природи й людської історії “перемагає найсильніший“. Бій під Компаніївкою виграв Іван Половець — командир кінного загону інтернаціонального полку. Але автор за­суджує криваву різанину, хоч вона і вчинена заради нового життя. Автор змушує читача по черзі вислухати “правду” від кожного брата, які намагаються утвердити її — кожен свою, їх об’єднує пам’ять роду і батькові старі слова про те, що “тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду“. Характерно, що згадують ці слова брати за мить до смерті. Обирали ж вони кожен свій шлях, знехтувавши батьковою мудрою наукою. Оверко роз­мірковує: “Рід — це основа, а найперше — держава, а коли ти на державу важиш, тоді рід хай плаче, тоді брат брата зарубає, он як!” Панас Половець проголошує: “… ми анархію несемо на плечах, нащо нам рід, коли не треба держави, не треба родини, а вільне співжит­тя?” Рішучу крапку в дискусії про рід ставить Іван зі своєю марксистською логікою: “Рід розпадається, а клас стоїть“. За словами відомого літературознавця Юрія Лавріненка, у цій кульмінаційній новелі роману “Вершники” “тема згуби матері, роду, нації через зневагу і нічим не обмежену політичну боротьбу синів-братів” досягає апогею.

Найбільш виразною в новелі є сцена похорону загиблих. “По обличчю Панаса Половця бігли дощові краплі, збоку здавалось, що він слізно плаче коло готової могили. У всього загону текли дощові сльо­зи, це була страшна річ, щоб отак плакав гірко цілий військовий загін, а дощ не вгавав“. У слов’янській міфології дощ завжди був символом очищення від усього лихого. Промовис­тою сценою похорону автор чітко заявив свій протест проти такого жорстокого вирішення соціальних конфліктів, як братовбивство.

Завдання

• Переглянути відео https://www.youtube.com/watch?v=IhYNUUMjCKM&t=10s
• Ознайомитися з матеріалом
• Законспектувати основне в зошит або зробити презентацію. Презентації надіслати на електронну пошту: avaant999@ukr.net
• Читати новелу Ю.Яновського «Подвійне коло»

Гр.18т1 Технології.

Тема «Технологічна послідовність виготовлення виробу: з’єднання деталей між собою, виготовлення виробу»

Завдання.

1. Опрацювати підручник с. 106-120

2. Працювати над виробом (за схемою у зошиті)